– Думаєш, він скоро набридне Ізабель? – запитала Клері.
Джейс подумав про це.
– Так, – сказав він.
Клері здалося, що Ізабель, можливо, розумніша, ніж вважає Джейс. Вона може зрозуміти, якою дивовижною людиною був Саймон: з почуттям гумору, розумний, класний. Вони навіть можуть зустрічатися. Ця думка наповнила її безіменним жахом.
Замислившись, дівчина не одразу зрозуміла, що Джейс їй щось говорив. Коли вона глянула на нього, то помітила криву посмішку на його обличчі.
– Що? – запитала вона непривітно.
– Перестань так відчайдушно намагатися привернути мою увагу, – сказав він. – Це бентежить.
– Сарказм – останній прихисток людей з браком уяви, – відповіла вона.
– Я нічого не можу з собою вдіяти. Я використовую свою гостру дотепність, щоб приховати внутрішній біль.
– Твій біль скоро буде зовнішній, якщо ти не зійдеш з дороги. Ти прагнеш, щоб тебе збило таксі?
– Не сміши, – сказав він. – В цьому районі не так просто його зловити.
Неначе по команді, вузький чорний автомобіль з тонованими вікнами з гуркотом під’їхав до тротуару і зупинився перед Джейсом, не вимкнувши двигун. Таксі було довге, гладеньке та з низькою посадкою, як на лімузині, вікна вигнуті назовні.
Джейс подивився на неї скоса. В його погляді була веселість, але і певна нетерплячість. Клері знову подивилася на автомобіль, розслабивши погляд, щоб сила реальності прорвала завісу чар.
Тепер автомобіль виглядав як карета Попелюшки, лише замість рожевого, золотого та синього кольорів, як на писанці, транспорт був оксамитово-чорним, із тонованими вікнами. Чорні колеса, чорний шкіряний салон. На чорній металевій лаві замість кучера сидів Брат Єремія, тримаючи віжки. Його руки були в рукавичках, а обличчя приховував каптур мантії пергаментного кольору. На іншому кінці віжок було двоє коней, вороних, наче дим. Вони хропли та нетерпляче били копитами повітря.
– Сідай, – сказав Джейс. Вона і далі стояла, роззявивши рота. Хлопець схопив її за руку і майже силою заштовхнув у карету, сівши поруч із нею. Карета рушила, не дочекавшись, коли він зачинить за собою дверцята. Він упав на спинку м’якого сидіння, оббитого лискучим плюшем, і подивився на неї.
– Особистий супровід у Місто Кісток – не така річ, від якої вернуть носа.
– Я не верну носа. Я просто була вражена. Я не очікувала… Тобто, я думала, що це автомобіль.
– Просто розслабся, – сказав Джейс. – Насолоджуйся запахом свіжої шкіри.
Клері закотила очі й повернулася до вікна. Вона думала, що екіпаж не впорається з рухом автомобілів на Мангеттені, але коні легко та безшумно рухалися центром міста поміж таксі, автобусів та позашляховиків, що заповнювали проспект. Раптом перед ними з сусідньої смуги вискочило жовте таксі, підрізавши їх. Клері напружилася, хвилюючись про коней, але карета рвонула вгору, і коні легко поскакали по даху автівки. Їй перехопило подих. Карета відірвалася від землі, легко і безшумно пропливла вслід за кіньми по автомобілю та спустилася саме перед таксі. Коли екіпаж м’яко приземлився на дорогу, Клері озирнулася назад. Таксист курив і дивився вперед, зовсім не звертаючи на них уваги.
– Я завжди думала, що таксисти не звертають уваги на транспорт довкола, але це ж просто смішно, – тихо сказала вона.
– Через те що ти тепер бачиш крізь завісу чар… – Джейс дозволив кінцівці фрази зависнути в повітрі між ними.
– Я бачу крізь них, лише коли зосереджуюся, – сказала вона. – Від цього трохи болить голова.
– Закладаюся, що це через блок у твоїй свідомості. Брати подбають про це.
– І що?
– Тоді ти побачиш світ таким, яким він є насправді – нескінченним, – сказав Джейс із сухою посмішкою.
– Не треба цитувати мені Блейка.
Посмішка трохи пом’якшала.
– Я не думав, що ти впізнаєш автора. Ти не схожа на людину, яка зачитується поезією.
– Ця цитата відома усім. «Зе Дорз» запозичили свою назву з цього вірша.
Джейс подивився на неї байдуже.
– «Зе Дорз», музичний гурт.
– Ну, якщо ти так кажеш, – мовив він.
– Гадаю, на музику в тебе часу обмаль, – сказала Клері, згадавши про Саймона, для якого музика була всім його життям, – не твоя це сфера діяльності.
Він знизав плечима.
– Хіба що завивання хору Зречених.
Клері глянула на нього, щоб зрозуміти, чи він жартує, але його обличчя нічого не виражало.
– Але вчора ти грав на піаніно, – почала вона, – в Інституті. Тому ти маєш…