Карета знову різко рвонула вгору. Клері схопилася за край свого сидіння та виглянула у вікно. Вони котилися по даху міського автобуса. Звідси було видно горішні поверхи вишикуваних уздовж авеню старих будинків з майстерно вирізаними ґаргульями та декоративними карнизами.
– Та так, балувався, – сказав Джейс, не дивлячись на неї. – Мій батько наполягав, щоб я навчився грати на музичному інструменті.
– Твій батько, напевне, був суворим.
Тон Джейса був різким.
– Зовсім ні. Він потурав мені в усьому, навчив мене всього, що знаю: як поводитись зі зброєю, демонології, таємних знань, стародавніх мов. Він давав мені все, що я бажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола.
«Але зброя та книжки – це не зовсім те, чого більшість дітей чекатиме на Різдво», – подумала Клері. Екіпаж знову з’їхав на дорогу.
– Чому ти не сказав Годжу, що впізнав чоловіків, з якими розмовляв Люк? Що то вони вбили твого батька?
Джейс подивився на свої руки. То були тонкі й доглянуті руки, руки художника, а не воїна. Перстень, який Клері помітила раніше, виблискував на пальці. Колись їй здавалося, що у тому, що юнак носить перстень, є щось жіночне, але тепер вона так не вважала. Власне, перстень був твердий, масивний, зроблений з темного, наче випаленого срібла. На нього був нанесений орнамент із зірок та літера W.
– Якби я це зробив, – сказав він, – Годж би дізнався, що я сам хочу вбити Валентина. Він ніколи б не допустив цього.
– Ти маєте на увазі, що хочеш убити його, щоб помститися?
– Ні, заради справедливості, – сказав Джейс. – Я ніколи не знав, хто вбив мого батька. Тепер я знаю. Це мій шанс зробити все правильно.
Клері не розуміла, як вбивство однієї людини може виправдати смерть іншої, але вона відчувала, що говорити про це не було жодного сенсу.
– Але ти ж знав, хто його вбив, – сказала вона. – Ти ж сам казав, що це ті чоловіки.
Джейс не дивився на неї, тому Клері затихла. Прямуючи по Астор-Плейс, вони ледь ухилилися від фіолетового трамвая, що їхав по маршруту «Нью-Йоркський університет». Пішоходи, що проходили повз, виглядали розчавленими важким повітрям, як пришпилені за склом комахи. Кілька гуртів бездомних дітей товпилося біля підніжжя великої латунної статуї, склавши перед собою картонки з проханнями подати милостиню. Клері побачила дівчину приблизно її віку з гладко поголеною головою, що притулилася до темношкірого юнака з дредами, обличчя якого прикрашав з десяток пірсингів. Він повернув голову, коли карета проїжджала повз, наче бачив її. Клері зловила його погляд і зауважила, що очі його мутні, наче в одному з них відсутня зіниця.
– Мені було десять років, – сказав Джейс.
Вона повернулася, щоб краще бачити його. Обличчя юнака нічого не виражало. Здавалося, щоразу, коли він говорив про свого батька, лице втрачало будь-які барви.
– Ми жили в садибі за містом. Мій батько завжди казав, що безпечніше жити подалі від людей. Я чув, як вони під’їжджали, і побіг попередити батька. Він наказав мені сховатися, і я притаївся під сходами. Я бачив, як прийшли ті люди. З ними були й інші. Не люди. Приречені. Вони здолали мого батька і перерізали йому горло. Кров, що текла по підлозі, намочила мої черевики. Я боявся поворушитися.
Якийсь час Клері усвідомлювала, що він закінчив розповідати, і ще трохи часу знадобилося, щоб підібрати якісь слова.
– Мені дуже шкода, Джейсе.
В темряві його очі блищали.
– Я не розумію, чому приземлені завжди перепрошують за речі, які сталися не з їхньої вини.
– Я не перепрошую. Таким чином я співпереживаю. Мені шкода, що ти такий нещасливий.
– Я не нещасливий, – сказав він. – Тільки люди, що не мають мети, нещасливі. У мене вона є.
– Ти про вбивства демонів, аби помститися за смерть твого батька?
– І це теж.
– А твій батько справді хотів би, щоб ти вбив тих чоловіків лише заради помсти?
– Мисливець за тінями, що вбиває іншого зі своїх побратимів, гірший, ніж демон, тому має бути знищений, як і демони, – слова Джейса прозвучали, наче він читав з підручника.
– Але хіба всі демони злі? – запитала вона. – Я маю на увазі, якщо не всі вампіри – злі, не всі перевертні – злі, може…
Джейс повернувся до неї, дивлячись сердито.
– Це не одне й те ж саме. Вампіри, перевертні, навіть чаклуни – частково люди. Вони – частина цього світу, народилися в ньому. Вони належать сюди. А демони приходять з інших світів. Це міжпросторові паразити, які приходять у світ і виснажують його. Демони не можуть будувати, лише руйнувати, вони не можуть творити, лише використовують. Вони перетворюють місце на попіл, а коли воно знищене, переходять далі, до наступного. Їм не просто потрібне якесь життя, як-от твоє чи моє, їм треба весь світ: річки, міста, океани – все. І єдине, що стоїть між ними та знищенням усього цього, – Джейс указав кудись за вікно, махнувши рукою, наче огорнувши все місто, з хмарочосами північного Мангеттена та пробками на Хьюстон-Стріт, – нефіліми.