– А… – сказала Клері. Що тут ще можна було додати. – Скільки ще існує інших світів?
– Ніхто не знає. Сотні? Можливо, мільйони.
– І все це мертві світи? Уже знищені? – Клері відчула, що її шлунок стисся, хоча це могло бути через те, що вони знову підскочили вгору і проїхалися над фіолетовою «Міні». – Це засмучує.
– Я такого не казав. – Темно-оранжеві вогні міста серпанком проливалися крізь вікно, окреслюючи його чіткий профіль. – Ймовірно, існують інші живі світи, подібні до нашого. Але тільки демони можуть подорожувати між ними. Частково тому, що переважно вони нематеріальні, але ніхто точно не знає. Багато чаклунів пробували зробити те саме, та це ніколи не спрацьовувало. Ніщо з Землі не може здолати бар’єри, що існують між світами. Якби ми змогли, – додав він, – ми блокували б їхні шляхи сюди, але ніхто навіть не може з’ясувати, як це зробити. Насправді дедалі більше з них проникають сюди. Раніше рідко який демон вдирався в цей світ, їх було легко відстежити. Але навіть за мого життя все більше і більше з них пробираються крізь бар’єри. Конклав завжди мусить направляти на операцію Мисливців за тінями, і часто вони не повертаються.
– А якби у вас була Чаша Смерті, ви зробили б більше, чи не так? Більше Мисливців на демонів? – припустила Клері.
– Звичайно, – сказав Джейс. – Але Чаші немає вже багато років, і чимало Мисливців помирають молодими. Тому наша чисельність повільно скорочується.
– А хіба ви не… е-е… – Клері шукала потрібне слово. – Відтворюєтеся?
Джейс розреготався, і саме цієї миті карета різко повернула ліворуч. Він утримався на місці, але Клері зісковзнула з сидіння і полетіла в його бік. Джейс підхопив її, тримаючи руками легко, але міцно на відстані від себе. Вона відчула прохолодний відтиск його персня, мов вузьку смужку льоду на спітнілій шкірі.
– Звичайно, – сказав він. – Ми любимо відтворення. Це одне з наших улюблених занять.
Клері відсторонилася від нього, в темряві її обличчя палало. Дівчина відвернулася до вікна. Вони під’їхали до важких кованих залізних воріт з ґратками у вигляді темної виноградної лози.
– Ми на місці, – оголосив Джейс, коли замість плавної їзди по дорозі їх почало трясти по бруківці. Клері встигла прочитати дугоподібний надпис над воротами, коли вони проїжджали крізь них: НЬЮ-ЙОРКСЬКЕ МАРМУРОВЕ КЛАДОВИЩЕ.
– Але ж через нестачу місця на Мангеттені припинили ховати людей ще століття тому, – здивувалася вона.
Вони рухалися вузькою алеєю з високими кам’яними стінами по обидва боки.
– Місто Кісток тут іще давніше. – Карета завмерла на місці. Клері аж підстрибнула, коли Джейс простягнув руку, але він просто відчинив дверцята з її боку. Його м’язисту руку, наче пилок, вкривали дрібні золотисті волосинки.
– У вас немає вибору, правда? – запитала вона. – Про те, чи бути Мисливцем за тінями. Ви не можете відмовитися.
– Нас ніхто не питає, – сказав він. Дверцята розчинилися, і карета наповнилася задушливим повітрям. Вона стояла на широкому шматку зеленої трави, оточеному замшілими мармуровими стінами.
– Але якби в мене був вибір, я все одно вибрав би таке життя, як тепер.
– Чому? – запитала вона.
Юнак повів бровою, Клері щиро позаздрила йому. Вона завжди хотіла навчитися так робити.
– Тому що, – сказав Джейс, – це те, що я добре вмію робити.
Він зістрибнув з карети. Клері ковзнула до самого краю сидіння, звісивши ноги. До бруківки було досить далеко. Вона стрибнула. Від удару ноги мов ужалило, але дівчина не впала. Вона гордо озирнулась довкола. Джейс дивився на неї.
– Я б допоміг тобі спуститися, – сказав він.
Вона кліпнула.
– Все нормально. Сама впоралася.
Юнак озирнувся. Брат Єремія безшумно спустився зі свого місця візника. На випаленій сонцем траві не було його тіні.
– Ходімо, – сказав він і попрямував від карети та радісних вогників Другої авеню в темряву в центрі кладовища. Було зрозуміло, що вони мали йти за ним слідом.
Під ногами тріскотіла суха трава. З обох боків їх оточували гладкі мармурові стіни, поверхня яких мала перламутровий полиск. На каменях стін було вирізано імена та дати. За якусь мить Клері зрозуміла, що то були надгробки. Мороз подер їй по спині. Де ж знаходилися тіла? У стінах, поховані у вертикальному положенні, наче вони були замуровані живими?