Клері не дивилася, куди йде, тому коли зіткнулася з чимось явно живим, то вголос скрикнула.
Це був Джейс.
– Не верещи так. Розбудиш мертвих.
Вона насупилася.
– Чому ми зупинилися?
Він указав на Брата Єремію, який стояв перед статуєю ангела, трохи вищою, ніж він сам. Постамент заріс мохом, мармур був гладеньким і виглядав прозорим. Ангел мав жорстоке, красиве і сумне обличчя. У довгих білих руках він тримав Чашу, вінця якої прикрашали мармурові коштовності. Щось у цій статуї було для Клері знайомим. На постаменті була дата 1234 і напис латиною NEPHILIM: FACILIS DESCENSUS AVERNI.
– Ангел тримає Чашу Смерті? – запитала вона.
Джейс кивнув.
– А знизу – девіз нефілімів, Мисливців за тінями.
– Що це означає?
В пітьмі засяяла білосніжна усмішка Джейса.
– Тут написано, що Мисливці за тінями виглядають у чорному краще, ніж удови їхніх ворогів від тисяча двісті тридцять четвертого року.
– Джейсе…
«Це означає, – сказав Брат Єремія, – легкий спуск до пекла».
– Гарно та життєрадісно, – відзначила Клері, але тіло її затремтіло попри спеку.
– Ця статуя – це жарт Братів, – сказав Джейс. – Скоро побачиш.
Вона подивилася на Брата Єремію. Той витягнув із якоїсь внутрішньої кишені мантії стило, що тьмяно світилося, і повів його кінчиком по руні на постаменті. Рот кам’яного ангела раптом широко розкрився в безмовному крику, і зяюча чорна діра розверзлася на трав’яному газоні біля ніг Єремії. Вона скидалася на вириту могилу.
Клері повільно підійшла до її краю й заглянула всередину. Витерті за багато років користування гранітні сходи вели вниз. Уздовж них через рівні проміжки було встановлено смолоскипи, що горіли яскраво-зеленим і холодно-блакитним кольорами. Сходи вели в темряву.
Джейс пішов сходами з легкістю того, хто знайомий з такими, хай і не зовсім приємними ситуаціями. На півдорозі до першого смолоскипа він зупинився і поглянув на неї.
– Ходи, – сказав він нетерпляче.
Ледь Клері поставила ногу на першу сходинку, коли відчула, що її рука потрапила в холодну хватку. Вона озирнулась і з подивом побачила, що то Брат Єремія тримав її за руку, а його крижані білі пальці вп’ялися в шкіру. Під каптуром дівчина розгледіла кістлявий блиск його обличчя, вкритого шрамами.
«Не бійся, – сказав його голос в її голові. – Щоб розбудити мерців, потрібно більше ніж крик одного людського дівчиська».
Коли він відпустив її руку, вона помчала вниз по сходах за Джейсом. Її серце шалено калатало в грудях. Він чекав її біля підніжжя сходів. Джейс узяв один із зелених палаючих факелів з тримача і держав його на рівні очей. Це надавало його шкірі блідо-зеленого відтінку.
– Ти в порядку?
Вона кивнула, не наважуючись говорити. Сходи закінчилася невеликим майданчиком. Перед ними тягнувся тунель, довгий і чорний, із закрученим корінням дерев, що стирчало з-за стін. У кінці тунелю виднілося слабке блакитне світло.
– Тут так… темно, – затинаючись сказала вона.
– Хочеш, я триматиму тебе за руку?
Клері сховала за спину обидві руки, мов маленька дитина.
– Не розмовляй зі мною, як з маленькою.
– Я не можу розмовляти з тобою, як з великою. Ти занадто маленького зросту.
Джейс пройшов повз неї, розсипаючи іскри з факела.
– Нема потреби дотримуватися етикету, брате Єреміє, – протяжно сказав він. – Веди. Ми будемо позаду.
Клері злякано підстрибнула. Вона досі не звикла до безшумного пересування архіваріуса. Він нечутно перемістився перед нею і попрямував у тунель. За мить вона пішла слідом за ним, відштовхнувши вбік простягнуту руку Джейса.
Перше, що побачила Клері у Безмовному Місті, – галерею високих мармурових арок, які виростали над головою і зникали вдалині, як стрункі ряди дерев у саду. Сам мармур був чистого попелястого кольору слонової кістки, важкий і полірований на вигляд, зі вставленими де-не-де вузькими смужками з оніксу, яшми та нефриту. Вийшовши з тунелю, вони побачили ще більше арок. На долівці було викарбувано ті самі руни, що іноді прикрашали шкіру Джейса – набір ліній, завитків та закручених візерунків.
Коли всі троє минули першу арку, ліворуч від Клері замаячило щось велике і біле, як айсберг перед носовою частиною «Титаніка». Це був гладкий куб із білого каменю, з невеликим дверним отвором спереду. Він нагадував дитячий будиночок, не достатньо великий усередині, щоб устати на повний зріст.