– Звідки в тебе такі думки?
Клері прибрала волосся зі спітнілої шкіри.
– Я ненавиджу, коли ти відповідаєш запитанням на запитання.
– А я думаю, що насправді тобі це подобається. Хай там як, ти хотіла б знати правду?
– Ні. Тобто, мабуть, таки хотіла б. Я не впевнена… – Вона зітхнула. – А ти?
– Ми на потрібній вулиці! – крикнула Ізабель за чверть будинку попереду. Це була вузька вуличка зі старими складськими будівлями, перетвореними на житлові будинки. Горщики з квітами, у відчинених вікнах мереживні фіранки, що розвівалися під прохолодним нічним вітерцем, численні пластикові пляшки, складені на тротуарах, свідчили про те, що тут живуть люди. Клері підозріло роздивлялася: це була та сама вулиця, яку вона бачила в Місті Кісток, проте в її спогадах вона була вкрита снігом.
Дівчина відчула, як Джейс погладив її плечі.
– Звісно. Поза сумнівами, – тихо сказав він.
Вона обернулася, не розуміючи.
– Ти про що?
– Тільки правду. Я б…
– Джейсе! – почувся голос Алека. Він стояв неподалік на тротуарі. Клері здивувалась, чому він так голосно кричить.
Рука Джейса зісковзнула з плеча Клері.
– Що?
– Ти вважаєш, що ми правильно прийшли? – запитав Алек, указуючи на щось, чого Клері не могла побачити за масивним чорним автомобілем.
Клері почула сміх Джейса, коли він наблизився до Алека.
Обігнувши авто, вона побачила декілька сріблястих мотоциклів з обтічними формами та чорними колесами. Їх обвивали забруднені мастилом труби і трубочки. Мотоцикли мали щось живе в собі та нагадували біомеханічних істот на картинах Ганса Ґіґера.
– Вампіри, – промовив Джейс.
– Як на мене, то це – мотоцикли, – сказав Саймон, підходячи ближче разом з Ізабель, яка нахмурено роздивлялася мотоцикли.
– Так, але це видозмінені мотоцикли, які їздять на демонічній енергії, – пояснила вона. – Вампіри користуються ними, щоб швидко пересуватися вночі. Це не зовсім законно, але…
– Я чув, що деякі байки літають, – сказав натхненно Алек. Тепер він нагадував Саймона, коли той розповідав про нову відеогру. – І вмить стають невидимі! І їздять під водою.
Джейс зійшов з тротуару і кружляв біля мотоциклів, вивчаючи їх. Він простяг руку і провів нею по вузькому колесу. На ньому був срібний напис: «Nox Invictа».
– «Непереможна ніч», – переклав він.
Алек здивовано поглянув на нього.
– Що ти робиш?
Клері здалося, що Джейс заховав руку назад у піджак.
– Нічого, – відповів він.
– Швидше. Я так причепурилася не для того, щоб дивитися, як ви возитеся в канаві з парочкою мотоциклів, – сказала Ізабель.
– Визнай, на них приємно подивитися, – сказав Джейс, зістрибуючи на тротуар.
– На мене теж! – сказала Ізабель, яка не бажала нічого визнавати. – Ну ж бо, швидше!
Джейс поглянув на Клері, показуючи на червоний цегляний склад.
– Ось цей будинок? Це він?
Клері зітхнула.
– Гадаю, що так, – невпевнено сказала вона. – Вони всі такі схожі.
– Є лише один спосіб перевірити, – сказала Ізабель, рішуче піднімаючись сходами до вхідних дверей. Інші йшли за нею один за одним, протискуючись у смердючий під’їзд. Зі стелі звисала самотня лампочка, освітлюючи обрамлені металом двері та ряд квартирних дзвінків на стіні зліва. Лише над одним із них був напис: «Бейн».
Ізабель подзвонила у двері. Ніхто не відчиняв. Вона знову натиснула на дзвінок. Клері вже збиралася дзвонити втретє, коли Алек схопив її за руку.
– Це нечемно, – сказав він.
– Але Алеку… – розізлилася Ізабель.
Раптом двері відчинилися. Стрункий чоловік на вході з цікавістю поглядав на них. Ізабель отямилася першою, і її обличчя розпливлося в усмішці.
– Ви Магнус? Магнус Бейн?
– Так.
Молодий чоловік, що стояв у дверях, був високий і худий, як жердина. Його темне та густе, мов дріт, волосся нагадувало зубці корони. Він був азіатського походження, мав симпатичне обличчя з високими вилицями, широкоплечий, хоча і худорлявий. Чоловік одягнувся явно на вечірку: вузькі джинси та чорна сорочка, оздоблена безліччю металевих пряжок. На його обличчі була маска єнота: очі намазані темно-сірою фарбою, а губи – темно-синього відтінку. Пригладивши рукою з перснями своє колюче волосся, Магнус Бейн задумливо промовив до молодих людей:
– Діти нефілімів, – сказав він. – Не пригадую, щоб я запрошував вас.
Ізабель дістала своє запрошення і махнула ним. Вона велично показала на решту гурту.