На шостий поверх вони ледве видерлися. Клері задихалася, кожен подих болем віддавав у легені, проте в неї покращився настрій, коли вона побачила важкі металеві двері. Вони були підперті цеглиною, що не давала їм зачинитися. Клері не встигла здивуватися, як Джейс відчинив їх і, відштовхнувши дівчину, зачинив двері. Вона чула, як клацнув замок.
«Слава Богу!» – подумала Клері, і аж тоді роззирнулася.
Над нею куполом нависало нічне небо з розкиданими, немов діаманти, зірками. Воно було не чорним, а темно-синім – наближався світанок. Вони стояли на порожньому шиферному даху серед цегляних димарів. В одному його кінці височіла стара чорна занедбана водонапірна башта, в іншому була накрита брезентом купа мотлоху.
– Мабуть, так вони заходять і виходять, – сказав Джейс, озираючись на двері. Тепер у тьмяному світлі Клері добре бачила дрібні, немов порізи, зморшки навколо очей. На його одязі чорніла кров, здебільшого Рафаелева. – Вони прилітають сюди. А нам це точно не допоможе.
– Там може бути пожежна драбина, – припустила Клері. Разом вони обережно попрямували до краю даху. Клері ніколи не любила висоти, і, глянувши з десятиповерхового будинку вниз, вона відчула, як стисся її шлунок. Так само лякав і вигляд пожежної драбини – це був покручений, непридатний для використання шматок металу, що звисав з кам’яного фасаду готелю. – Або не може.
Клері оглянулася на двері, з яких вони вийшли. Вони були в центрі даху, тремтіли від ударів і, здавалося, от-от піддадуться. Хтось навіжено крутив ручку.
Джейс протер очі. Повітря було задушливим і важким, як свинець. Клері бачила, що шиєю Джейса стікає піт. Вона прагнула дощу, котрий проколов би цю задуху, як повітряну кульку.
А Джейс бурмотав собі під ніс:
– Думай, Вейленде, думай.
Раптом Клері щось спало на думку. В неї перед очима замиготіла руна: два трикутники вершинами донизу, об’єднані однією лінією – руна, неначе пара крил.
– Ось воно! – видихнув Джейс, опускаючи руки. На якусь хвилю Клері здалося, що він прочитав її думки. Його щоки палали, а бурштинові очі сяяли. – Я не можу повірити, що не додумався до цього раніше. – Він кинувся у віддалений кінець даху, потім зупинився і подивився на Клері. Дівчина і далі приголомшено стояла, в її голові ще роїлися думки про руни.
– Ну давай, Клері.
Вона пішла за ним, виганяючи думки з голови. Джейс підійшов до брезенту і почав смикати за край. Відкинувши його, вони побачили не сміття, а виблискучий хром, вичинену шкіру та полиски фарби.
– Мотоцикли?
Джейс підійшов до найближчого, величезного темно-червоного «харлі», на баку й крилах якого було намальоване золотисте полум’я. Він закинув ногу і подивився через плече на Клері:
– Сідай!
Клері витріщилася на Джейса:
– Жартуєш? Ти навіть не вмієш їздити на цій штуковині. Чи, може, в тебе є ключі?
– Тут не треба ніяких ключів, – терпляче пояснив Джейс. – Він працює на демонічній енергії. А тепер залазь сюди. Чи, може, хочеш керувати сама?
Клері мовчки сіла на мотоцикл. А десь у її голові тоненький голосок верещав, що це погана ідея.
– Добре, – сказав Джейс. – Тепер обійми мене.
Вона обійняла і, коли він нахилився уперед й увіткнув стило в гніздо запалювання, відчула тверді м’язи його живота. На її подив, мотоцикл ожив. А в кишені голосно запищав Саймон.
– Все гаразд, – намагалася заспокоїти пацючка Клері.
– Джейсе! – зарепетувала вона, перекрикуючи шум двигуна. – Що ти робиш?
Він крикнув у відповідь щось на кшталт: «Тягну дросель!»
Клері кліпнула.
– То поквапся! Двері…
Тієї миті двері з гуркотом злетіли з петель. Вовки кинулися на дах і мчали просто на них. А згори летіли вампіри, наповнюючи ніч хижими криками, шипінням і вереском. Мотоцикл різко понісся вперед, а від прискорення шлунок Клері опинився десь біля хребта. Вона інстинктивно вхопилася за пояс Джейса, а мотоцикл заносило по шиферу, розкидаючи вовків, які, завиваючи, гналися за ними. Вона чула, як Джейс щось кричав, але його слова губилися в шумі коліс, вітру і двигуна. Край даху наближався надзвичайно швидко. Клері хотіла зажмуритися, але щось не давало їй це зробити. Мотоцикл промчав через парапет і каменем упав з десятого поверху.