— А ось що я собі купила, — сказала вона, показуючи хлопцеві маленького стека. — Правда, гарний? Надзвичайний!
— Надзвичайно гарний, — відповів Степан, оглянувши його.
— Але як б’ється, знаєте?
— Тільки не бийтесь, будь ласка, — сказав хлопець, бо вона замахнулась.
— Це від шпіца. У нас шпіц є. А де ж соска?
— Соску я викинув.
— Мій подарунок?
Вона обурено спинилась.
— Ні, ні, — додав Степан, боячись, що вона піде. — То я жартую. Я в шухляду її сховав.
— Принесіть її мені, — сказала Зоська. — Я до стека її прироблю.
«Доведеться купити. Та їй соска й личить», — подумав хлопець, скидаючи оком на її дитячу постать.
За чверть години Степан урочисто купував квитки на перші місця до кіно, сподіваючись цією витратою покласти міцні підвалини їхнього зближення. Він цілком логічно міркував, що дівчина, щось від хлопця дістаючи, щось починає бути йому винна.
Степан з лицарською ввічливістю пропустив її перед себе до фойє і ґречно там з нею походжав, роздивляючись на плакати й виставлені кадри.
— А ось дурень, — сказала Зоська, показуючи стеком на молодця, що скакав на коні по фотографії, — в кіно треба автомобілем їздити, а він верхи, як міліціонер.
Степан зовсім пишний був, вперше за життя із справжньою дівчиною до прилюдного місця потрапивши, і тільки те прикро йому було, що товаришка його забагато стеком крутила та навколо озиралась, а на нього замало звертала уваги й поглядів. Все-таки вона мусила б глибше почувати, що сюди прийшла за його допомогою.
Але коли в залі погашено світло, а на екрані замиготіло, Степан взяв її маленьку руку й потиснув. Дівчина не відповіла, але й не відмовила, тож він хвилин за кілька поклав її руку собі на коліна й накрив долонею, з обережності вирішивши тим часом на цьому й спинитись. Після останньої частини Зоська сказала:
— Який чудовий фільм! Аполлоне, купіть квитки ще на один сеанс!
— Мене звуть Стефан, — ображено відповів Степан. — Посидьте, зараз куплю.
Він хутко вернувся з квитками, потай боячись, щоб вона не втекла.
— Ах, ви божественний, — сказала Зоська.
Та тільки-но фільм знову почався, вона стомлено промовила:
— Фу, яка гидота! Я хочу додому. Тут душно.
На розі своєї вулиці вона висловила ще одне бажання:
— Мені хочеться човном поїхати.
— Будь ласка, — відповів Степан. — Вечір такий тихий. Поїдемо десь далеко.
— Тільки щоб по нашій вулиці.
— Де ж тут вода?
— То зробіть її! — тоскно скрикнула дівчина.
Терпець йому урвався, і він, озирнувшись крадькома, поцілував її.
— Яке нахабство! — скрикнула Зоська.
— Я люблю вас, — жалісно пробубонів Степан.
— Я вам цього не дозволяла, — якнайсуворіше відповіла вона, ідучи геть.
— Зосько, коли я вас побачу? — спитав навздогін.
— Ніколи, — сказала вона.
Та хлопець тільки осміхнувся на це слово й пішов додому, повний різноманітних приємних почуттів. Оте рішуче Зосьчине «ніколи» тільки його потішило, навіть подало надію на дуже швидке побачення, може, й з важливими наслідками, бо йому не важко було дорозумітися, що дівчина ця — вередлива крутійка, яка сама не тямить, чого їй треба, а це дає великий простір діянню людини із сталим бажанням. Зокрема порадувала його її звичка казати «не дозволяю», коли факт уже був доконаний. Така заборона, як відомо, зовсім не становить перешкоди.
Загалом дівчина сподобалась йому більше, ніж він кілька годин тому міг подумати. Торкнувшись на мить до неї на вулиці, він відчув у собі хвильний переворот, наочно переконуючись, що через малий зріст жіноче тіло своїх притяжних властивостей не втрачає. Навпаки, в сухості його обрисів він зачував витончені, містом породжені чари, бо в сільських умовах це тіло не могло б існувати. Саме міськість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть та вшанують.
В інституті вже, певно, розпочинались лекції, і він раз у раз обіцяв собі туди навідатись. Одного ранку, одягаючись, він уже зовсім вирішив, що це станеться саме сьогодні, але раптом спитав сам себе: «А чого я туди піду?» І не знайшов жодної відповіді. Трохи здивувався, потім дуже зрадів, захоплюючись своєю сміливістю, і цілий день почував себе переможником. Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома.
Фортуна посипала його з свого старого рога, що можна бачити на вивісках у пекарнях, і за тиждень він дістав відповідь із редакції харківського журналу разом з переказом на вісімдесят сім карбованців. Листа він чекав, а грошей аж ніяк не сподівався. Отже, література, виявлялось, не тільки почесна, а й вигідна річ, тобто двічі варта уваги. Хлопець залюбки розписався про одержання, радий би й без кінця розписуватись, коли б цього вимагала пошта, величезний здобуток людської культури, що не тільки дає змогу далеким людям листуватись, не тільки пересилає журнали з надрукованими оповіданнями, а ще й гроші переказує.