Тепер очі його кидали на кімнату погляди милосердного судді, що розуміє слабості людські й уміє їх прощати. І те, що він тут сидів, п’ючи вино й жуючи котлету, було йому радісне, і в цьому він добачав величезного поступу, що його самого хвилював.
Раптом із сусіднього кабінету над криком і реготом пролунав хрип злиденного рояля.
— Ох, вальс! — скрикнула дівчина. — Ти танцюєш?
— Ні, — відповів він, наливаючи вина їй і собі.
— Треба навчитись.
Він сів поруч неї з склянкою в руці.
— Зосько, випиймо за наше кохання!
Вона п’яно посміхнулась.
— За кохання, божественний!
Через хвилину вони сиділи вже на цій канапі, і хлопець, пригорнувши її, шепотів:
— Будь моя, Зосько, любенька, будь моя... Ну, Зосько, любенька...
— Як це — твоя? — спитала вона.
Він зніяковів на мить, потім пробурмотів:
— Я покажу тобі.
— Покажи, — згодилась вона.
Запаморочений її згодою, вином і виттям репаного рояля за стіною, захлинаючись від близького здійснення того, що його мучило й дратувало, хлопець якнайрішучіше обійняв її. Але дівчина враз пручнулась і звинулась у кутку канапи.
— Там брудно! — крикнула вона.
Цей крик спинив його, і він схилився в незграбній постаті, упираючись руками в церату. Стенаючись від сорому й нудьги, зсунувся додолу на коліна й припав головою їй до ніг.
— Прости мене, Зосько, прости, — маячив він, не зважуючись підвести голову.
Вона оповила тонкими руками його шию і, нахилившись, мовчки поцілувала його в губи.
— Ще, ще, — шепотів він, завмираючи, сліпнучи від злиття їхніх уст, від дотиків її кучерів до обличчя й насолодного забуття, що хвилею здіймалось у ньому від кожного поцілунку.
Потім вони сіли поруч, пригорнувшись і побравшись за руки.
— Ти — гарний, — казала Зоська.
— Ти — надзвичайна, — казав він.
Він виціловував їй шию, руки, пальці в нестримній любові, покірно зазирав їй у вічі, вдячно клав їй на груди голову й гладив витке волосся, захоплений новою радістю.
— Я похожа на ту дівчину, — сказала Зоська, показую чи на картину. — Ах, я хотіла б мати кицьку й ґанок у трояндах!
І вони сміялись, як діти сонячного дня.
Як Степан не був ще такий культурний, щоб догадатись покликати постать із серветкою, постукавши ножем об склянку, то вийшов у коридор гукнути її. І, до речі, зазирнув у попричинені двері сусіднього кабінету, де було так весело й музично.
Знайоме чоловіче лице вразило його там, безглузде, сміюче і п’яне. Він напружив пам’ять і згадав те, що волів би забути навіки: згадав кухню, ганебну розмову, бійку і втечу з хати. Це був Максим, син Тамари Василівни Гнідої, мусіньки, його колишньої коханки. Він одростив вуса, тим-то й важко було його зразу пізнати. На колінах він чукав у такт танцеві грубезну жінку із закасаною спідницею, кумедно визираючи з-за її розлогої спини. Хлопець мимоволі оступився, інстинктивно притиснувшись до стіни, щоб його не було побачено. Страшна огида охопила його до події, що, забута вже, все-таки над ним тяжіла, все-таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, і в ту мить хлопцеві здавалось, що безжальне минуле, всі помилки його, прикрості й ляпаси навіки полишають у душі хробачка, що підточує коріння дальших прагнень. Він відчув тоді всю непохитність, незмінність, невиправність колишніх дій, навіть думок, бажань, що лягають підґрунтям майбутньому, ховаючи в собі можливість землетрусів.
У вузькій щілині перед ним кружляли ще якісь жінки, ще якісь чоловіки, і котресь, поточившись, причинило двері.
Сплативши рахунок, Степан схопив Зоську за руку й злякано прошепотів:
— Ходімо звідси!
Вона з жалем пригорнулась до нього:
— Мені так гарно тут...
Але він хутко вивів її на вулицю, де осінній морок невпинно зривався вітром і сочив холодними краплями.
IV
Проблема грошей набувала дедалі загрозливіших форм. Він був напередодні банкротства всього свого вбрання від кашкета до галош, що, послуживши йому півроку, починало виявляти ознаки страшного, хоч і природного занепаду, якого годі було вже приховати ретельним чищенням. Процес одягання, такий приємний йому колись, тепер у сущу муку обернувся, бо вранці наявніш, ніж будь-коли, показувалась руїна його білизни, крайнє зужиття черевиків та лихий блиск ліктів на піджаку, віщун майбутньої дірки.
Заходили перші місяці слизької київської зими, і не палити в кімнаті було вже зовсім незручно. Щоправда, він заклеїв вікно, дуже дбайливо й щиро, не минувши жодної зрадливої щілинки, але холод, здавалось, проходив крізь мури, і вранці хлопець передчасно прокидався, тремтячи, хоч клав на себе поверх заслуженої солдатської ковдри все своє майно, навіть подушку на ноги, сам голову притуливши на парі статистик, загорнутих у хамло. Злидні в хаті гнітили його й позбавляли енергії. Ввечері, коли не ходив з Зоською до кіно, він лягав на ліжко, силкуючись зігрітись та потішаючи себе надією обмислити яку тему до оповідання, але просто лежав з притоми та прикрості і часто одягнений засинав, уночі здивовано схоплюючись із гнітом на серці.