Оголивши меча, Волкріс зупинилась і якнайуважніше оглянула місцевість. Вона зовсім не підходила для засідки, але обставини змушували жінку дотримувати всіх застережних заходів.
Підійшовши впритул до тварин, вона поплескала одного з мулів по крутому боку.
— Спокійно, спокійно! — неголосно сказала вона. — Куди ж запропастилися ваші господарі, га? Невже ви тут самі-самісінькі, і ніхто вас не пильнує?
На звук її слів мули з цікавістю підвели голови. Вона піднесла руку до ніздрів одного з них, і той не виявив ані найменшого хвилювання. Вірна ознака, що поруч немає засідки. Інакше мули б інстинктивно прищулювали вуха.
Обстеживши гайок, Волкріс засунула меч у піхви. Гумбольдт зник, немов розчинився в повітрі. Прокляття! Якимсь чином йому вдалося обкрутити її круг пальця.
Намагаючись зрозуміти, що сталося, вона почала обшукувати черезсідельні сумки. Там виявилося багато одягу, до сідел були приторочені намети й циновки для сну, але не знайшлося ні крихти їстівного. Також не було Гумбольдтових приладів та його зброї. Крім того, знайшлося кілька гаків, якими користуються для сходження на скелі, дві гасові лампи і моток міцної мотузки. Складалося враження, що Гумбольдт і його супутники поспіхом зібрали найнеобхідніше, відпустили мулів, а самі десь притаїлися.
Питання лише в тому, де саме.
На землі залишилися відбитки підків, але людських слідів серед них не було. Жодного.
Вилаявшись крізь зуби, вона взялася до діла.
За лічені хвилини зв’язала мулів між собою і прикріпила поводи першого з них до луки сідла Пепперового коня. Поки вона це робила, редактор кидав на неї люті погляди і, трохи поміркувавши, Волкріс вирішила вийняти кляп у нього з рота.
Ковтнувши повітря, Макс заревів:
— Ви хитра, підступна тварюка, яка…
— Це була всього лише проба, — незворушно сказала жінка. — Якщо ви кричатимете і ускладнюватимете мені життя, я поверну кляп на місце.
Пеппер замовк, задихнувшись від люті.
Підхопивши поводи, Волкріс повела караван із двох коней і четвірки мулів назад в улоговину. Через кожні кілька кроків вона зупинялася, щоб уважніше вивчити сліди. Досягнувши центральної частий улоговини, вона знову зупинилася — але ця зупинка була куди тривалішою.
Тут з’явилися сліди взуття — кілька великих і кілька помітно меншого розміру. Між ними попадалися відбитки-хрестики, схожі на пташині.
Жінка закусила губу. Чому вона раніше їх не помітила? Який промах!
— Тут вони спішилися, причому дуже поспішали, — промовила вона вголос. — Але куди міг податися Гумбольдт? Не водою ж їх змило, справді?
В улоговині стояла глибока тиша. Можна було навіть розчути, як високо вгорі, на краю ущелини, гуде вітер. Вона ще раз уважно обстежила все навколо і, нарешті, сказала:
— Не гаймо часу. Спробуймо покластися тільки на власне вміння читати сліди.
У цьому мистецтві з нею могли б позмагатися небагато людей.
Іронічно помахавши Пепперу, Волкріс рушила по спіралі навколо того місця, де вперше виявила сліди взуття, поступово розширюючи кола і захоплюючи все більшу ділянку місцевості. Під ногами було суцільне каміння, на якому не залишається слідів. І лише опинившись на досить значній відстані від коней, вона помітила серед щебеня маленьку білясту плямочку, що поблискувала вологою.
Опустившись навколішки, вона поторкала плямочку кінчиком пальця, а потім понюхала її.
— Пташиний послід, — сказала вона собі. — І зовсім свіжий!
Волкріс підвела голову: прямо перед нею лежав валун, на шорсткому боці якого виділялися дивні темні плями. Вона перебігла до нього — і зразу переконалася, що зовсім недавно тут за допомогою чогось гострого з поверхні каменя здерли мох. На розчищених ділянках проступали якісь значки, які можна було прийняти за випадкові подряпини, але внутрішній голос підказував їй, що тут щось не так.
Вона придивилася: безперечно, то були письмена.
Волкріс квапливо оглянула брили, розташовані по сусідству, і вже не здивувалася, виявивши на них подібні символи. Дивна місцина!
Сухі пасма трави біля брили, на якій знаків виявилося найбільше, були помітно прим’яті. Вона уявила, як Гумбольдт і його супутники стовпилися навколо знахідки. Що б не означали письмена на інших каменях, цей становив для них особливий інтерес.
Прийнявши рішення, вона попрямувала туди, де залишила коней, і насамперед спустила Макса з сідла на землю та звільнила його від пут.
— Тепер, Пеппере, — сказала вона, — настав час відпрацьовувати те, за що вам платить Вандербілт.
Макс лежав нерухомо, з ненавистю дивлячись на жінку. Нарешті він сказав:
— Не дочекаєтесь! З мене досить. Ви, підла й брехлива особа, яку…
Клацання зведеного курка змусило його прикусити язика.
— Ви певні, Пеппере, що хочете закінчити ваше висловлення? — поцікавилася Волкріс.
Макс зміряв її поглядом і понурив голову.
— Так воно краще.
— Що вам, власне, від мене треба? — запитав він, масажуючи затерплі зап’ястя й кісточки і постогнуючи від болю.
— Ви, як мені відомо, знайомі з мовами андських індіанців і стародавньою символікою. Якщо допоможете мені впоратися з однією задачкою, матимете другий шанс.
— А якщо ні?
Замість відповіді вона просто повела вбік стволом кольта.
Вибору не було.
— Можна мені бодай ковток води? — здаючись, промовив редактор.
Волкріс кинула йому бурдюк із водою.
Він пив жадібно, захлинаючись і проливаючи цілющу вологу собі на груди, а коли вгамував спрагу, повернув бурдюк жінці й поцікавився:
— То що ви від мене хочете?
28
Стежка і справді спрямовувалася просто в небо.
Четвірка подорожніх крок за кроком підіймалися стертими сходинками і вищербленими плитами все вище й вище. Угорі, над їхніми головами стежка губилася в тумані. Де-не-де вона була засипана уламками — слідами давніх каменепадів; тут доводилося рухатися дуже обережно, камені «дихали» під ногами, і будь-який необережний рух міг обернутися падінням униз.
Ще більших зусиль вимагало подолання ділянок, що встигли зарости низькорослим, але неймовірно колючим чагарником, гілляччя якого неможливо було віддерти від штанів і чобіт.
Подекуди з розколин стирчали вузлуваті кореневища, за які можна було вхопитися, та й кам’яний виступ, що весь час тягнувся праворуч, теж був дуже до речі. На щастя, поверхня скелі під ногами була шорстка, з багатьма нерівностями, завдяки чому підошви не надто ковзали.
Хоч у цьому їм пощастило, бо оступитися тут означало тільки одне — неминучу смерть.
Через кілька сотень кроків стежка звернула геть від улоговини, яка тепер видніла далеко внизу, завела подорожніх в тісну ущелину, схили якої були вкриті квітучими кактусами, дивними рослинами з великими квітками і плодами завбільшки з тенісний м’яч. Подекуди траплялися дерева з вузлуватими стовбурами, з яких звисали сиві бороди лишайників.
Вони підіймалися ще півгодини, і лише після цього зважилися зробити короткий привал. Напруга далася взнаки — Гумбольдт і його супутники задихалися, їхні обличчя лисніли від поту, а руки й ноги були до крові роздерті колючками. Важко дихаючи, вони попадали на невеликий скельний майданчик, і вчений пустив по колу свою флягу.
— Ну що, Шарлотто, — трохи віддихавшись, запитав Гумбольдт, — ти ще не шкодуєш, що зв’язалася зі своїм дядечком?
Дівчина силувано посміхнулася.
— Нізащо в світі я б не відмовилася від такої мандрівки. У жодній школі я б не дізналася стільки, скільки за ці дні!
— Питання лише в тому, чи зумієш ти довезти ці знання назад додому, — сказав ущипливо Оскар.
— Боягузик, — глузливо відгукнулася Шарлотта.
— Але, між іншим, він має слушність, — підтримав підлітка Гумбольдт. — Потрібна якнайбільша обережність. І не забувайте про долю Босуелла — адже він у полоні. Треба гадати, жителі плоскогір’я не дуже охочі пускати в свої краї чужаків.
Шарлотта насупилась.
— І що, по-твоєму, ми повинні робити, щоб нас не спіткала така сама доля?