Пеппер і Босуелл перезирнулися. Потім обидва розреготалися, поплескали Гумбольдта по плечу і виконали короткий танець, який міг би декому здатися дивним, коли б не їхнє індіанське вбрання. На платформу висипали жителі сусідніх будинків, залунала музика, з’явилося вино, і в результаті прощання з Ксі’малом перетворилося на свято, що тривало до пізньої ночі.
«Пачакутек» стартував рано-вранці, задовго до сходу сонця.
Ніхто, крім Юпана, Хуаскара та їхніх нечисленних найближчих радників не проводжав мандрівників.
На прощання кожен із сімох отримав особливий подарунок. Елізі дістався глек із насінням рідкісних цілющих рослин, Шарлотті — сережки із скам’янілих коралів, Гумбольдту — астрономічний інструмент для орієнтування за зірками, виготовлений місцевими майстрами, Босуелл і Пеппер дістали по мисливському луку й кинджалу, а Вілмі була піднесена майстерно сплетена чудова дорожня клітка-кошик. Для Оскара Юпан приготував щось особливе: убрання вмілих злодіїв, своєрідної касти, що мала серед індіанців велику повагу. Він складався із шкіряних штанів, довгого балахона з каптуром і взуття, що дозволяло пересуватися тихо-тихо. Чудова одяганка для того, щоб куди завгодно прослизнути непоміченим.
Супроводжувані настановами великого жерця, мандрівники піднялися на борт «Пачакутека» і запустили мотори. Стоячи на платформі, Юпан розкинув свої ритуальні крила і вигукнув:
— Хай сам Віракоча споспішає вам і дарує спокійний шлях додому. Прощавайте!
Із цими словами він зняв із себе лінгафон і передав прилад Гумбольдтові.
— Дякую від щирого серця, Юпане і Хускаре, — сказав учений. — Хай ваш народ живе вічно! І хай не вичерпується для вас дихання вітру!
Судно велично піднялося в сіре, набубнявіле вологою небо. Оскар і Шарлотта стояли біля поручнів, махаючи друзям. Місто внизу стрімко зменшувалося, поки остаточно не зникло в тумані.
«Пачакутек» піднімався все вище, а, набравши висоту, розвернувся і взяв курс на схід. Мандрівники мовчки дивилися на стіну гірських хребтів, що височіла попереду. Ніхто не знаходив у собі сил заговорити першим. Кожен знав, що прощається із заклиначами дощу назавжди.
Гумбольдт задумливо обвів поглядом пасмо величних вулканів, чиї засніжені схили дрімали в тіні хмар.
Еліза обережно взяла його за руку.
— Ну що? — запитала вона. — Про що ти думаєш зараз?
Гумбольдт показав на південь і промовив, звертаючись до всіх супутників:
— Бачите он ту вершину?
— Ти маєш на увазі ту, що схожа на подвійну цукрову голову? — запитала Шарлотта.
— Так. Це Чімборасо, гігантський погаслий стратовулкан. Одного разу мій батько намагався піднятися на нього, але зазнав невдачі. То була одна з небагатьох невдач у його блискучій кар’єрі мандрівця. Він ніколи ні перед чим не відступав, але все-таки поступився звичайній горі, хай і дуже великій.
— Якось я читав його дорожні нотатки, — сказав Оскар. — Вони схожі на пригодницький роман.
Гумбольдт кивнув.
— Коли гортаєш його щоденники, стає ясно, що він так і не забув про цю невдачу. — Він струснув головою. — Ще даремнішою завершилася його експедиція до Перу. Він так і не побачив два головні дива — плоскогір’я Наска і місто в небесах. А втім, у ті роки ніхто уявлення не мав про їхнє існування…
— Йому довелося б піднятися в повітря, щоб побачити їх у всій красі, — зауважив Оскар.
— Що б він відчував, якби побачив нас зараз тут…
— Я певна, він гордився б нами. — Еліза поклала руку на плече Гумбольдтові. — І насамперед тобою — адже ти гідно продовжив справу його життя.
— Він завжди і в усьому випереджав мене на крок або два, — з легкою гіркотою зауважив учений. — Хоч би що я робив, я завжди залишався в його тіні. Я вже втратив надію коли-небудь звільнитися від нього.
— Тепер усе це позаду, — прошепотіла Еліза. — Тінь минулого залишилася внизу, на землі. Починається новий час.
Гумбольдт обернувся до неї і обережно поцілував у щоку. Шарлотта і Оскар багатозначно перезирнулися.
У цю мить «Пачакутек» пробив товщу хмар і піднявся над ними. У височині розпростерлася блакитна баня високого неба, пронизана сонячними променями…
54
Місяць по тому
Берлін потопав у клубах диму. Передмістя Оранієнбурґ недаремно мало назу «Вогняна земля». Ніде не знайти такого скупчення чавуноливарних цехів і машинобудівних заводів, як тут.
Оскар із задоволенням роздивлявся будинки і парки пообіч вулиці Інваліденштрассе. Хто-хто, а він чудово знав цей район. Багато разів він пробігав тут, утікаючи, або прогулювався, витріщаючи очі на юних панночок, що проїздили в екіпажах. Зате сьогодні він сам їхав у кареті, звисока поглядаючи на перехожих.
Шарлотта, Еліза і Гумбольдт сиділи поруч, балакаючи. Оскар не брав участі в розмові. Він тільки дивувався, яким інакшим постає світ, коли дивитися на нього з екіпажа, а не з тротуару. Чи він помиляється, і Берлін залишився колишнім, а змінився він сам?
Копита коней зацокали по бруківці, коли карета звернула до лікарні Шаріте. Навпроти клініки містився Зоологічний музей університету — сучасна триповерхова споруда, побудована на місці колишнього Королівського чавуноливарного заводу. Він і був метою їхньої поїздки.
Сьогодні Гумбольдт був знову вбраний у все чорне. На ньому були довге шкіряне пальто, темні штани, високі чоботи і твердий циліндр — точнісінько як в день його знайомства з Оскаром. Змінився і настрій вченого. Якщо останні тижні він був веселий і доброзичливий, то зараз від нього віяло холодом і весь він мав неприступний вигляд.
— Ми на місці, — повідомив Гумбольдт.
Він вийшов, притримав дверці, поки його супутники висаджувались, і сунув монету надбіглому служителеві.
— За мною, — кинув він і попрямував до мармурових сходів головного входу до музею. Його ціпок дзвінко поцокував, торкаючись бруківки. Піднявшись нагору, він минув оголошення, де зазначалося: «Ера сучасного повітроплавання. Доповідь Карла Фрідріха Донхаузера», зняв циліндр і пройшов у вестибуль храму науки.
Супутники поспішили услід за вченим.
Велика лекційна зала була повнісінька, не залишилося жодного вільного місця. Цікаві, школярі, студенти, фінансисти, науковці — весь цей натовп тіснився у величезній, пропахлій восковою мастикою для паркету залі, щоб поглянути на дивного нащадка Александра фон Гумбольдта, про котрого останніми днями так багато писали в газетах.
Заголовки були приблизно такі: «Уявний вчений повернувся з Південної Америки», «Незаконнонароджений нащадок Вільгельма Гумбольдта прочитає доповідь в університеті» і навіть «Мюнхгаузен знову в Берліні». Преса з натхненням експлуатувала тему. Якщо в світі нічого не відбувається, то під рукою завжди був дивакуватий професор, з якого можна покепкувати. Оскар не раз запитував себе, навіщо Гумбольдт взагалі вплутався в усе це і дозволяє себе так принижувати, але вчений, схоже, мав на те особливі причини.
Через венеціанські вікна до зали лилося сонячне світло, у променях якого танцювали пилинки. Посеред зали здіймався масивний скелет слона, бивні якого росли не там, де належить, а стирчали з нижньої щелепи, нагадуючи плуг. Табличка повідомляла: «Дейнотерій. Нижній міоцен». Нелегко було повірити, що такий звір колись жив на нашій планеті.
Тим часом гомін у залі наростав. То тут, то там лунали вимогливі оплески, чулися свист і несхвальні вигуки. Атмосфера розпалювалась.
Вони пропхалися в другий ряд, де для них було залишено три місця.
«А що тут потрібно якійсь негритянці?» — поцікавився глузливий голос позаду. «Прислузі сюди вхід заборонено!» — підхопив інший. Пролунав вибух сміху. Оскар люто обернувся, змусивши скализубів замовкнути.
— Ідіоти, — прошипіла Шарлотта. — Я б з превеликим задоволенням дала їм зараз гарненького ляпаса!