Оскар слухав краєм вуха. Він усе ще був під враженням, яке справила на нього пластина, що її він оце щойно тримав у руках. Зображення намертво запало йому в тяму, немов клеймо, випалене пастухом на спині корови. Тепер він уже не міг позбавитися його.
— Коли ми вирушаємо? — пробурмотів він, заглиблений у свої думки.
— Наш корабель відпливає за десять днів, — сказав Гумбольдт.
4
Нью-Йорк, у цей самий час
Кеб мчався із шаленою швидкістю Манхеттеном уздовж П’ятої авеню в напрямку до Центрального парку. Коні вибивалися з сили, їхні крижі лисніли від поту, морди були вкриті піною. Чоловік, що сидів на передку, не звертав найменшої уваги на обурені вигуки пішоходів і прокльони інших візників, яким лише з неймовірними зусиллями вдавалося уникнути зіткнення. Він і далі періщив нещасних тварин, змушуючи їх бігти ще швидше.
Нарешті на перехресті з 58-ю вулицею вигулькнув будинок «Ґлобал Експлорер». Логотип видавництва у вигляді гігантської літери «X», що височіла над дахами навколишніх будівель, виблискував у променях сонця. Десять прапорів із зображенням земної кулі, облямованої написом «Відкрий для себе світ за один день!», маяли на свіжому вітрі, що повівав iз Гудзона.
Макс Пеппер запізнювався. Його бос, засновник компанії, газетний магнат Альфонс Т. Вандербілт, не міг терпіти запізнень. За п’ять хвилин до початку екстреного засідання редакції, призначеного рівно на сімнадцяту годину, він розпорядився припинити доступ до зали. Отже, найближчі п’ять хвилин двері, що ведуть до зали засідань, зачиняться, і тоді вже нічого не змінити, — відчиняться вони лише тоді, коли на це буде дозвіл боса. Співробітники, що не з’явилися вчасно, можуть нарікати на себе.
Максові довелося бути свідком того, як Вандербілт звільняв людей, котрі запізнилися лише на три хвилини, — і через вельми поважні причини. А в Пеппера не було інших виправдань, крім того, що його дружина злягла з грипом і йому довелося відвозити дочку на урок музики. Звісно, можна було б вигадати щось переконливіше, але в боса фантастичний нюх на всяку брехню. Тож у Макса залишався єдиний вихід — потрапити до зали, перш ніж двері зачиняться.
Як божевільний він влетів на стоянку перед будинком видавництва, осадив змилених коней, сунув під пахву теку, шпурнув повіддя сторожеві й помчав нагору сходами. Тим часом пролунав перший удар дзвону на дзвіниці, розташованої неподалік церкви Святого Хоми. Немов на ковзанах, Макс проїхав по мармуровій підлозі холу й кулею вилетів на другий поверх. Уже в галереї, що вела до західного крила, він із жахом почув кроки Вінкельмана, котрий прямував зачиняти двері.
Алоїзій Вінкельман був камердинером містера Вандербілта й пережитком сивої давнини. Він мав такий вигляд, немов провів усе життя в запорошених архівах і безлюдних коридорах. Сірий і зморщений, найбільше він схожий був на законсервований у формаліні труп.
— Зачекайте! Хвилинку! — задихаючись, вигукнув Макс, але слуга незворушно й далі робив своє діло. Лункою галереєю прокотився гуркіт — це зачинилася перша стулка високих і масивних двостулкових дверей зали. Прокляття, цей Вінкельман або глухий як пень, або мстить йому за щось. А швидше за все, і те, й інше. Так і є — повернувши голову до Макса, який біг щодуху, старий шкарбун уїдливо посміхнувся і взявся за другу стулку.
Останньої миті Максові вдалося протиснутись у вузьку щілину. І ледве він упхався до зали, двері позаду зачинились, і загримів засув.
Макс намагався загальмувати, але, ковзаючи й далі мармуровими плитами, врізався в стійки з картами. Деякі з них, згорнуті в тугі рулони, попадали й розкотилися долі. Макс почав хапливо збирати їх та розсовувати по місцях, але, вражений мертвою тишею, що запала в залі, оглянувся. Глибоке осудливе мовчання.
Погляди всіх були спрямовані на нього. Шістнадцять редакторів, більшість з яких займали провідні посади в «Ґлобал Експлорер», роздивлялися його крізь свої окуляри в нікельованих оправах, наче огидну комаху. Майже всі вони були значно старші за Макса і з гідністю носили розпізнавчі знаки свого становища — темні костюми, підкручені вуса й волосся із сивиною. На тлі стін, обшитих панелями вишневого дерева, і мармурових бюстів ці пани, здавалося, позували для картини.
З церковної дзвіниці злетів останній удар.
Альфонс Т. Вандербілт, який сидів у центрі столу, підняв молоток і тричі ударив по каучуковій підставці. Макс поспішив сісти на своє місце. Тільки тепер він відчув, як нелегко далася йому ця гонитва. Ноги були ватними, дихання зі свистом виривалося з грудей. Хапливими рухами він опорядив волосся й перевірив, чи на місці вузол краватки.
— Вельмишановні члени правління і панове керівники відділів! — Голос містера Вандербілта був глибокий і приємний. — Я радий вітати вас на першому цьогоріч екстреному засіданні. — Він кинув на кожного з присутніх короткий, але пильний погляд. — Прошу занести до протоколу сьогоднішню дату — 18 квітня 1883 року, і зафіксувати присутність повного складу запрошених. Усі присутні мають право голосу.
Всі зосереджено слухали боса, аж чутно було, як скрипіло перо секретаря зборів. І поки Макс гадав, чому буде присвячено голосування, Альфонс Т. Вандербілт важко підвівся з глибин свого крісла й попрямував до карт.
Щоразу, коли Максові доводилося бачити цього власника газетно-журнальної імперії і свого безпосереднього начальника, йому здавалося, що той набрав ще кілька кілограмів. Тіло містера Вандербілта було схоже на туго набиту пухову подушку, увінчану маленьким гарбузиком. Крізь сиве, коротко підстрижене волосся рожевіла шкіра голови. Ззаду керівник компанії схожий був на величезного малюка, котрого навіщось запхнули в діловий костюм.
Тим часом Вандербілт схопив указку з бамбука, підійшов до детальної карти Південної Америки й постукав кінчиком указки в околицях Анд. Усі шістнадцять редакторів, із Максом включно, здригнулися.
— Перу, — сказав містер Вандербілт, спрямувавши холодний погляд прямо на Макса. — Це ваша сфера відповідальності.
Макс миттю відчув недобре. Навіть у залі начебто стало жарко.
Щоб зібратися з думками, він втупився очима в карту. Вся частина Американського континенту, що лежала на південь від екватора, належала до його обов’язків. «Ґлобал Експлорер» був щотижневим журналом, присвяченим різним галузям природничих наук. У ньому друкувалися статті про експедиції до віддалених куточків Землі, про останні досягнення медицини й технічного прогресу, про відкриття в галузі зоології та ботаніки. Не існувало тем, які не висвітлював би журнал, що прагнув робити це цікаво і водночас науково достовірно. Правда, іноді траплялися в ньому статейки, які трохи згодом виявлялися чистої води міфами, але читачі просто обожнювали історії про невідомих морських чудовиськ, динозаврів, що зуміли дожити до наших днів, і таємничих снігових людей з гімалайських вершин. Усій цій нісенітниці «Експлорер» незмінно приділяв увагу, але разом із тим тут друкувалися серйозні доповіді про результати дослідження залишків стародавніх високорозвинених культур і загадкових імперій далекого минулого.
Проте останнім часом у видавничому світі з’явилися нові віяння. У Вашингтоні було засновано нове географічне товариство, яке хвастовито іменувало себе найбільшим у світі, а його щомісячний журнал «Нешнл Джіоґрефік» стрімко набирав популярність і претендував на те, щоб відібрати читачів у «Ґлобал Експлорер».
У Макса пересохло в горлі. Він ковтнув слину, а потім обережно поцікавився:
— А що, власне, з Перу?
— Коли ви востаннє чули про Босуелла?
Макс здивувався. Гаррі Босуелл був фотографом, який за дорученням «Ґлобал Експлорер» обстежував Андський регіон. Його експедиція тривала вже більше року. Через певні проміжки часу він складав звіти про свою мандрівку й надсилав їх разом із фотографіями до Нью-Йорка. Досі всі його звіти приходили із завидною регулярністю, але ось уже три місяці від нього не було звісток. Ані листів, ані посилок із негативами, ані телеграм.