Розділ XVII
Сексон проспала всю ніч, не ворухнувшись, мертвим сном і вперше за кілька тижнів прокинулася свіжа й бадьора. Вона почувала себе знову собою, немов з неї спав гнітючий тягар або ж розвіялась імлиста заслона поміж нею та сонцем. Голова проясніла, залізний обруч, що так боляче здушував їй мозок, тепер зник. Їй було навіть весело. Розподіляючи наловлену рибу на три частини — для місіс Олсен, Мегі Донегю і для себе самої, — Сексон несвідомо наспівувала якоїсь пісеньки. Вона радо потеревенила із кожною з них, а повернувшись додому, жваво заходилася прибирати у занехаяній господі. Вона поралася, співаючи, і крізь пісню їй усе чулися чарівні хлопцеві слова: Окленд — це просто початок дороги.
Все було ясно як день. Її та Білова проблема стала зрозуміла, мов найпростіша арифметична задача: якого завбільшки треба килима, щоб застелити підлогу в кімнаті стільки-то футів завдовжки й стільки-то футів завширшки? Скільки треба шпалер, щоб обклеїти стіни в такій-то кімнаті? Вона була слабувала на голову, дивні прогалини доймали її пам’ять, вона почувалась, наче сама не своя. Ну то що ж? Це все через той клопіт, в якому вона безневинна. Вона зазнала того самого, що й Біллі. Він поводився якось чудно, бо й він був сам не свій. І всі їхні знегоди — це знегоди людей, що опинились у пастці. Окленд — це пастка. Окленд — це просто місце, звідки вирушають у дорогу.
Сексон перебирала в пам’яті своє шлюбне життя: все спричинив страйк і ця скрута. Якби не страйк та не бійка у неї перед домом, вона б не втратила свого немовляти. Якби Біллі не впав у розпач від безнадійної боротьби биндюжників, якби не безробіття — він би ніколи не почав пиячити. Якби не скрута, вони б не взяли собі пожильця, і Біллі не опинився б у в’язниці.
Сексон одне знала напевно: місто — не для неї з Біллі, не для кохання й не для малих дітей. Вихід простий: вони покинуть Окленд. Хай дурні лишаються тут, схиляючи голови перед долею. Але вони з Біллі не дурні, вони не схилять голів. Вони підуть уперед і поміряються з долею! Куди — вона не знала, та це з’ясується потім: світ широкий. Поза тісним колом гір, ген за Золотою Брамою вони знайдуть те, чого прагнуть. Хлопчак тільки в одному помилився: хоч вона й заміжня, але до Окленда не прикута. Для неї й для Біллі світ відкритий і приступний, як і для їхніх непосидючих вільних предків. Тільки дурні завше осідали десь там позаду, — дужі простували вперед. А вони з Біллі — дужі. Вони підуть уперед за рудаву смугу горбів Контра-Коста або за Золоту Браму.
Напередодні повернення Біллі Сексон завершила скромну підготовку до його зустрічі. Сексон сиділа без грошей, і якби не страх знову розсердити чоловіка, вона позичила б у Мегі Донегю на переїзд у Сан-Франциско і продала б там дещо зі свого рукоділля. Вдома був тільки хліб, картопля та солоні сардини; отож надвечір, під час морського відпливу, Сексон пішла на берег набрати скойок і назбирати палива. О дев’ятій вечора вона подалася додому з в’язанкою гілляччя та лопаткою на плечах і з цеберком скойок у вільній руці. Дійшовши до повороту, Сексон хутко перетяла освітлене електрикою місце, щоб, бува, не впізнали сусіди. Але назустріч їй підходила якась жінка; пильно глянувши на Сексон, вона враз зупинилася. То була Мері.
— Господи, Сексон! — скрикнула вона. — Невже дійшло вже до цього?
Сексон підвела на неї очі; одного погляду їй вистачило, щоб побачити всю трагедію своєї колишньої товаришки. Мері схудла, але на щоках їй грав досить підозрілий рум’янець. Її великі очі стали гарніші й більші; вони були тепер навіть занадто великі, занадто гарячково-блискучі й неспокійні. І одягнена вона була добре, але теж занадто добре. Вся якась знервована, вона боязко оглянулася назад у темряву.
— Господи — а ти?.. — прошепотіла Сексон і не докінчила, — Ходім до мене, — нарешті додала вона.
— Якщо ти не соромишся йти зі мною… — гостро озвалася Мері, по-давньому запальна.
— Ні, ні, — заперечила Сексон. — Це через оці дрова та скойки. Я не хочу, щоб знали сусіди. Ходімо, Мері.
— Ні, Сексон, я не можу. З дорогою душею б, але не можу. Треба встигнути на найближчий потяг до Фріско. Я давно тебе чекала, стукала до тебе з чорного ходу. Але в хаті було темно. Біллі ще не повернувся?
— Завтра повернеться.
— Я читала про це в газетах, — похапцем провадила далі Мері, стурбовано озираючись. — Тоді я була в Стоктоні. — Раптом вона мало не визвірилась на Сексон: — Ти мене, звичайно, не ганиш, — правда? Я просто не могла піти знову працювати, поживши своїм домом. Мені остогидла робота. Я знемоглася, певно, та й узагалі звелася ні на що. Якби ти знала, як я зненавиділа нашу пральню ще до шлюбу! А тепер це паскудне життя!.. Як перед богом, Сексон, ти собі уявити не можеш і сотої частки цієї гидоти! О, як мені хочеться вмерти, вмерти, щоб нічого не бачити й не чути! Слухай… ні, зараз я не можу. Онде потяг уже підходить до Аделайн-стріту. Я біжу. Можна мені прийти?..