— Я знаю, що зробив би з цим конем, якби він устругнув мені хвостом яку штуку, — прошепотів Біллі.
— А я знаю, куди ми подамося з Окленда, — заявила Сексон.
— Куди?
— Туди.
Біллі глянув на неї і перевів очі услід за її поглядом: на екран.
— О, — зітхнув він, подумав і додав за хвильку: — А чому б пак ні?
— Біллі, то ти згоден?
Губи Сексон аж тремтіли, і шепіт її було насилу чути.
— А певно, відказав Біллі, — сьогодні він був по-королівському щедрий. — Я не я, коли не буде так, як ти хочеш… Мене самого завше вабило село. Еге! Я бачив, як отаких коней продавали за півціни… а я вмію їхній норов приборкувати.
Розділ XVIII
Ще тільки вечоріло, коли Біллі й Сексон, повертаючись із театру, вийшли з трамвая на розі Сьомої та Пайн-стріту. Вони разом купили дечого в крамниці й розійшлися: Сексон рушила додому готувати вечерю, а Біллі — до товаришів-биндюжників, що страйкували цілий місяць, доки він сидів у в’язниці.
— Бережи себе, Біллі! — гукнула йому Сексон навздогін.
— Звісно, — відказав він, усміхнувшись до неї через плече.
Серце Сексон тьохнуло від цієї усмішки. Це була його давня люба усмішка, яку вона хотіла завжди бачити у нього на обличчі і заради якої, озброєна своєю власного життєвою мудрістю та мудрістю Мерсідіз, вона ладна була кинутися в найзапеклішу у світі боротьбу. Думка про це яскраво спалахнула в її мозку, і, гордовито всміхнувшись, Сексон пригадала всі свої гарненькі деталі туалету, розкладені й розвішані вдома у шафі та комоді.
За три чверті години вечеря була готова, залишалося тільки кинути баранячі котлети на сковороду, коли почується хода Біллі надворі. Сексон сиділа й чекала. Нарешті хвіртка хряснула, але замість Біллиних кроків Сексон почула безладний тупіт кількох пар ніг. Сексон притьмом опинилася коло дверей. На порозі стояв Біллі, але не той, з яким вона нещодавно попрощалася. Поруч був малий хлопчик, тримаючи в руках його капелюха. Обличчя Біллі щойно помили, чи, певніше, — обілляли водою, бо вся сорочка й плечі в нього були мокрі. Його світле вогке волосся прилипло до лоба і потемніло від крові, що запеклася на голові. Обидві руки нерушно звисали вздовж тіла. Проте лице його було спокійне, і він навіть усміхався.
— Все гаразд, — заспокоїв він Сексон. — Оце штука скоїлася! Трохи полатали боки, але не біда. Він обережно переступив поріг. — Заходьте, хлопці. Ми всі пошилися в дурні.
За ним увійшли хлопчик з капелюхом, Бад Строзере, ще один биндюжник, якого Сексон знала, і двоє незнайомців. То були кремезні високі хлопці; вони зніяковіло дивилися на Сексон, немов побоюючись її.
— Все гаразд, Сексон, — знову почав Біллі, але Бад урвав його:
— Перш за все треба покласти його в ліжко й розрізати одежу. Обидві руки в нього поламано, а оце й штукарі, що наробили лиха.
Він показав на двох незнайомців, які потупилися й ще зніяковіліше стали переступати з ноги на ногу.
Біллі сів на ліжко, і, доки Сексон тримала лампу, Бад із незнайомцями розрізали й зняли з нього піджака, верхню та спідню сорочку.
— Не схотів піти до приймального пункту, — озвався Бад до Сексон.
— Ні за що у світі, — підтвердив Біллі. — Я послав по доктора Гентлі, і він скоро буде. Мої руки — все моє багатство. Досі вони служили мені непогано. І я теж мушу про них подбати. Не хочу, щоб якісь студенти вчилися на моїй шкурі.
— Але як же це сталося? — запитала Сексон і перевела погляд з Біллі на незнайомців, ошелешена їхньою взаємною приязністю.
— О, вони молодці! — озвався Біллі. — Вони просто помилилися. Це биндюжники з Фріско, і вони прийшли нам на допомогу — чимало їх.
Почувши ці слова, обоє биндюжників начебто трохи повеселішали й кивнули головами.
— Еге ж, місіс, — хрипко промовив один з них. — їй-бо, це чиста помилка… лукавий збив з пантелику.
— У кожному разі — могорич за вами, — всміхнувся Біллі.
Сексон аніскілечки не гарячкувала й узагалі ледве чи була збуджена. Чого ж іншого можна було сподіватися від Окленда? Стільки вже ж лиха наробив він їй та її близьким! До того ж Біллі було поранено не дуже серйозно. Переломи на руках і побита голова загояться. Сексон принесла стільці й усіх посадовила.