Розділ XIX
Дні збігали непомітно й приємно: Сексон багато працювала — годувала й доглядала Біллі, поралася по господарству, складала плани на майбутнє і розпродувала свої власні вишивані дріб’язки. Важко їй було вирвати в Біллі згоду на цей продаж, але вона таки вблагала його.
— Я ж продам тільки те, чого сама не вдягала, — доводила вона. — Хіба я собі нового не надбаю, коли ми десь осядемо на новому місці?
Неспродані речі, а також скатертини й зайву одежу, свою та Біллі, вона залишила в Тома на схованку.
— Що ж, ставай на чолі, — заявив Біллі. — Це твій замір. Як скажеш, так і буде. Ти — Робінзон Крузо, а я твій П’ятниця. Ти вже надумала, куди ми вирушимо?
Сексон похитала головою.
— І як ми помандруємо?
Вона піднесла одну ногу, а тоді другу. На ногах у неї були грубезні дорожні черевики, які вона цього дня почала розношувати.
— На своїх двох, еге ж?
— Так прийшли наші предки на Захід, — гордо відказала Сексон.
— Це вже пахне бурлакуванням, — зауважив Біллі. — А я щось не чував, щоб жінки бурлакували.
— Ну, то почуєш. А що тут ганебного — мандрувати пішки? Таж моя мати пройшла пішки трохи не через усі прерії! І майже всі матері за тих часів так мандрували. А що люди скажуть — мені байдуже. Наше плем’я мандрувало світами одвіку і так само й ми помандруємо шукати шматка землі, щоб осістися й зажити по-людському.
За кілька днів, коли рана на Біловій голові більш-менш загоїлась і кістки рук почали зростатися, він уже міг підводитись, але все ще був безпорадний щось робити, бо обидві руки мав у лубках.
Лікар Гентлі не тільки погодився, а навіть сам запропонував, щоб вони розрахувалися з ним пізніше, коли справи в них налагодяться. Але на ревні розпитування Сексон про державну землю нічого не міг відповісти, хіба лише те, що, на його думку, часи, коли роздавалися ті ділянки, давно вже минули.
Том, навпаки, запевняв, що державної землі є досхочу. Він розповідав про озеро Гані, про округи Шаста і Гамболт.
— Але туди проти зими виряджатися не можна, — радив він Сексон. — Вам треба податися на південь, до тепліших країв — ну, хоча б уздовж узбережжя. Там не буває снігу. Знаєте що? Прямуйте на Сан-Хозе та Салінас і біля Монтері вийдете на узбережжя. Там далі на південь державні землі вперемішку з лісовими масивами та мексиканськими ранчо. Місцевість там дуже дика, і битих шляхів майже нема. Люди розводять саму худобу. Але там є глибокі долини, де ростуть секвої, і на схилах гір, що спадають до океану, трапляються добрі ділянки родючого ґрунту. Торік я розмовляв з одним хлопцем, що попоміряв ті гори. І я був би подався туди, як і ви, коли б не Сара. Там і золото знайдено, і золотошукачів уже чимало набрело, і дві-три золоті копальні відкрилися. Але золото лежить далі, вбік від узбережжя. Ви могли б туди заглянути.
Сексон похитала головою.
— Ми шукаємо не золота, а курей і клаптя землі на городину. Давно колись наші предки мали більше за нас надії на золото, а що від того полишилося?
— Либонь, ти маєш слушність, — погодився Том. — Вони завше гналися за надто великим і втрачали тисячі менших можливостей під самим носом. Хоча б твій батько. Він казав, що продав три ділянки на Маркіт-стріті у Сан-Франциско по п’ятдесят доларів кожну. А тепер їхня ціна п’ятсот тисяч. А дядько Віллі! Мав стільки ранчо! Але хіба задовольнився тим? Де б пак! Заманулося йому стати скотарським бароном, чистим тобі магнатом. А помер нічним сторожем у Лос-Анджелесі, дістаючи сорок доларів на місяць. Тепер зовсім інший дух часу. Тепер усім заправляють великі компанії, а ми — дрібненька рибка. Родичі наші розповідали, що колись вони жили в Західному заповіднику. Це приблизно там, де тепер штат Огайо. Кожен міг тоді завести собі ферму. Треба було тільки запрягти волів і йти за шарабанами тисячі миль на захід до самого Тихого океану. І всі оті тисячі миль та мільйони ферм тільки й чекали, коли їх загосподарюють. Сто шістдесят акрів! Пхе! За тих давніх літ в Орегоні не знали ділянок менших, як по шістсот сорок акрів.
Духом тих часів була незаймана земля, і то подостатком її. Але коли наші досягли Тихого океану, ті часи скінчилися. Прийшли великі справи, а на великі справи треба й великих діловиків, і на кожного великого діловика припадають тисячі дрібного люду, що не має іншого виходу, як працювати на багатирів. Дрібні — це ті, що програють, розумієш? А якщо це їм не до шмиги, вони можуть плюнути на все, хоч їм від того не полегшає. Вони не можуть тепер запрягти своїх волів і податися світ за очі — бо нікуди!
Є ще Китай, але між Америкою та Китаєм багато солоної води, а для господарювання з неї мало користі.