Край шляху вони надибали якогось телефонного монтера, що саме уминав свій сніданок.
— Спинімося та побалакаймо, — прошепотіла Сексон.
— Навіщо? Він же монтер, що він на фермерстві тямить!
— Та хто зна. Зате він свій брат. Давай, Біллі, — просто заговори до нього. Він зараз усе одно не працює і залюбки побалакає з нами. Бачиш он там дерево над ворітьми, — як дивно зрослися його гілки — ну й запитай про те дерево; не щодня ж таке трапляється. З цього й зав’яжеться розмова.
Коли вони наблизилися до монтера, Біллі зупинився.
— Здорові були! — озвався він похмуро.
Монтер, молодий парубок, котрий щойно намірився розбити круте яйце, підвів погляд на подорожніх.
— Здорові й ви! — відказав він.
Біллі скинув з плеча клунок, а Сексон поставила поруч свого кошика.
— Торгуєте? — звернувся хлопець до них обох, очевидячки, соромлячись заговорити просто до Сексон і скоса позираючи на її кошика.
— Ні, — жваво відказала вона. — Ми шукаємо собі ділянки землі. Чи не можете ви нам щось порадити?
Хлопець знову відірвався від крутого яйця й пильно глянув на Сексон і Біллі, немов оцінюючи їхню матеріальну спроможність.
— А чи знаєте ви, почім тут продається земля? — запитав він і собі.
— Ні, — відказала Сексон. — А ви?
— Ще б пак! Я ж і родом звідси. Оця вся земля, куди оком не кинь, ціниться від двохсот до п’ятисот доларів за акр.
Біллі аж присвиснув.
— Ну, таке не про нас писано.
— Але хто ж нагнав на неї таку ціну? Хіба це міські ділянки? — поцікавилася Сексон.
— Звісно, ні. Португали нагнали.
— А я собі міркував, що за добру землю правлять по сотні за акр, — зауважив Біллі.
— Еге, ті часи минулися. То колись так було, а як покупець траплявся справний, то земля й з худобою ішла за таку ціну.
— Ну, а як тут щодо державної землі?
— Тут такої зроду-віку не бувало. Це все спадкова мексиканська земля. Мій дід купив тут колись тисячу шістсот акрів найкращого ґрунту за півтори тисячі доларів — п’ятсот відразу, а решту на виплат протягом п’яти років, без відсотків. Але те було ще за давніх часів. Він прийшов сюди ще 48-го року — шукав здорової місцевості, щоб тепло й без пропасниці.
— І натрапив саме на таку, — зауважив Біллі.
— Будьте певні. Ех, якби він і мій батько були трималися цієї землі — жили б як у бога за пазухою, і не довелося б мені отак заробляти на прожиття. А ви по роботі хто такий будете?
— Я — биндюжник.
— Страйкували в Окленді?
— А певно. Я все життя там працював.
Тут чоловіки завели балачку про спілчанські справи та про перспективи страйку. Але Сексон не хотіла втрачати доброї нагоди й знову звернула на земельні ділянки.
— А як же португальці потрапили так нагнати ціну на землю? — спитала вона.
Хлопець з жалем відірвався від цікавої для нього теми й хвильку дивився на неї непорозуміло, аж доки її запитання дійшло до його свідомості.
— Бо вони всі — старі й малі, жінки й чоловіки — працюють від ранку до смерку, і від смерку до ранку. Бо вони з двадцяти акрів добувають більше, ніж ми з двохсот. Хоч би й старий Сільва, Антоніо Сільва. Я пам’ятаю його, відколи пішки під стіл ходив. Був він бідний, як церковна миша, коли прибув сюди й заорендував землю у моїх кревних. А тепер гляньте на нього: він має сам двісті п’ятдесят тисяч чистого капіталу і ще кредиту, либонь, на мільйон, а ще ж його родаки скільки мають!
— І він так забагатів на землі, що належала вашим кревним? — спитала Сексон.
Хлопець неохоче кивнув головою.
— Чом же не зробила цього ваша рідня? — вела далі вона.
Монтер знизав плечима.
— А я знаю!
— Але ж гроші лежали в землі, — наполягала Сексон.
— Чорта лисого лежали! — буркнув хлопець, аж почервонівши трохи. — Нам і невдогад було, що земля може дати такі гроші. Гроші були не в землі, а в головах у португалів. Вони знали більше за нас, та й уже!
З виразу обличчя Сексон видно було, що вона не задовольнилася цим поясненням. Хлопець скочив і з серцем скрикнув:
— Ну, то йдім, і я вам покажу, коли не ймете віри! Я покажу вам, чого мені доводиться заробляти на хліб, замість орудувати мільйонами. Ех, коли б родичі мої та не були телепні! Але ми, вроджені американці, — завше телепні, найостанніші телепні!
Хлопець повів їх у садок до того самого дивовижного дерева, що впало Сексон в око. Від стовбура розходились чотири головні його гілки, але на два фути вище вони знову сходилися, сполучені живою деревиною.