Обоє попоїли від щирого серця, а Біллі хильнув аж три чашки кави.
— А знаєш, від свіжого повітря прокидається вовчий апетит, — зауважив він, упиваючись зубами у п’ятий бутерброд. — Я, здається, міг би з’їсти цілу коняку й запити відром кави.
Тим часом Сексон усе поверталася думкою до розмови з монтером і коротким реченням підсумувала почуте від нього:
— Ну й багато ж ми дізналися сьогодні!
— Єдину певну річ ми дізналися — що ці місця не для нас, — озвався Біллі. — 3 двадцятьма доларами в кишені годі й думати про тисячу доларів за акр!
— Але ж ми тут і не збираємось лишатися, — поспішила вона. — Факт, що це португальці нагнали таку ціну на землю і живуть собі, як у бога за пазухою, дітей до школи посилають… і можуть мати дітей. Ти ж сам казав, що діти їхні аж мало не луснуть.
— То й щасти їм, боже! — відповів Біллі. — Але я все-таки волів би сорок акрів по сотні доларів, аніж чотири по тисячі. Мені було б якось тісно на чотирьох акрах — так і дивись, щоб не спіткнутися.
Сексон цілком розуміла його. В глибині душі її теж більше вабили сорок акрів. Вона була з нового покоління, але в ній жила та сама любов до розлогих просторів, що й у дядька Віла.
— Звичайно, ми тут не залишимося, — заспокоювала вона Біллі. — Адже ми шукаємо не сорок акрів, а ділянку державної землі на сто шістдесят акрів.
— І уряд, я вважаю, мусить нам їх дати за все те, що зробили наші батьки. Справді, Сексон, якщо жінка проходить пішки через усі прерії, як твоя мати пройшла, і якщо подружжя вбивають індіяни, як то було з моїм дідом та бабою — то таки уряд заборгувався перед їхніми дітьми.
— Що ж, пора й поспитати з уряду.
— І поспитаємо — десь там, на південь від Монтері, в тих горах, що поросли секвоєю.
Розділ II
До містечка Найлса через місто Гейвордс добрих півдня дороги, проте у Біллі й Сексон вистачило енергії звернути з шосе і податися путівцями серед дбайливо оброблених ділянок, де землю було засіяно й засаджено аж до самої колії на дорозі. Сексон зчудовано вдивлялася в цих маленьких смаглявих іммігрантів, що осілися на цьому ґрунті без шеляга за душею й змогли підняти його ціну до двохсот, п’ятисот і тисячі доларів за акр.
Скрізь кипіла робота. Діти й жінки працювали в полі поруч із чоловіками. Землю копали й перекопували, — здавалося, не давали їй спочити ні на мить. І земля їм добре віддячувала, бо інакше не могли б їхні діти ходити до школи, а самі вони їздили старими тарабайками, уживаними бричками й легкими міцними фургонами.
— Ти глянь на їхні обличчя, — промовила Сексон. — Вони щасливі й задоволені. Хіба в них такий вираз, як у наших сусідів під час страйку?
— О, певно, їм ведеться не погано, — згодився Біллі. — Ситість аж в очі б’є. Але переді мною хай деруть носа. Подумаєш — велике цабе, обібрали нас і викурили з батьківської землі!
— Але ж вони й не збираються дерти носа! — заспокоїла його Сексон.
— Та я й сам бачу. І все-таки не такі вже вони й тямущі. Щодо коней, то вони дечого мусили б у мене повчитися, їй-бо!
Сонце вже сідало, коли вони підійшли до Найлса. Біллі, що мовчав останні півмилі, нерішуче запропонував:
— Може, нам узяти б кімнату в готелі? Що ти на це скажеш?
Але Сексон категорично була проти.
— Чи надовго нам вистачить двадцяти доларів, якщо ми так розтринькаємось? До того ж як починати, то вже з самого початку. Ми не планували ночувати по готелях.
— Гаразд, — погодився він. — Про мене. Я от думав, як тобі…
— Ну, то запам’ятай, що й про мене всяко може бути, — вибачливо всміхнулася Сексон. — А тепер подбаймо про вечерю.
Вони купили шматок м’яса, картоплі, цибулі і з десяток яблук. Недалеко за містом маячила купа дерев та кущів, у затінку яких протікав струмок; там подорожні й розташувалися на піскуватому березі. Навкруги було вдосталь хмизу, і Біллі, весело посвистуючи, збирав і рубав гілля. У Сексон, що так гостро відчувала найменші зміни його настрою, повеселішало на душі від жахливої какофонії, що виривалася йому з уст. Вона всміхалася подумки, розстеляючи на піску укривала поверх брезенту, з-під якого поприбирала всі гілочки. Варити на багатті було для неї первина, але вона скоро опанувала цю мудрість, найперше збагнувши, що добрий вогонь не конче й великий. Коли кава закипіла, вона долила в кавник трошки холодної води, аби осіла гуща, і поставила скраю на жар, щоб кава не википала, але й не захолола. Картоплю й цибулю вона підсмажила на одній сковороді, але окремо, по тому згребла їх на свою цинову мисочку й поставила на кавник, накривши зверху Біловою тарілкою. М’ясо, як це любив Біллі, вона засмажила на гарячій сухій сковороді. Коли вона скінчила з цим, Біллі налив кави, а вона сама переклала цибулю й картоплю на сковороду і поставила її на вогонь підігріти.