— Оце мені пригадалася одна історія, яку любив розповідати мій батько, — пояснив він. — Про стару орегонську піонерку Сюзен Клеггорн. Її звали Більмувата Сюзен, хоча стріляла вона так, що ну! Одного разу в преріях на їхню валку наскочили індіяни. Наші поставили шарабани колом, воли й люди всередині, і відбили напад, причому багато індіян наклало головами. Тоді, щоб викурити наших з-за прикриття, дикуни приволокли двох дівчат, захоплених у полон з іншої валки, і почали їх катувати у всіх на очах, але так, щоб кулею не дістати. Вони думали, що білі не стерплять і вискочать на відкрите місце, і тут вони їх голіруч візьмуть.
Та білі на це не могли піти. Якби вони кинулися відбивати дівчат, їх би перебили, і тоді індіяни захопили б усю валку, отже, смерть усім. Але вгадай, що зробила стара Сюзен? Вона хап за довжелезну кентуккійську рушницю, набила її потрійним набоєм пороху, націлилась і бабах! Здоровезний дикун, що найретельніше катував дівчат, так і крякнув. Щоправда, від пострілу вона сама відлетіла назад і дістала рану на плечі, яка не загоїлась до самого Орегону, але зате велетня індіянина вона прошила на місці. Так він і не дізнався, хто його почастував.
Але я не про те хотів розповісти. Бачиш, стара Сюзен полюбляла зеленого змія. При кожній нагоді, бувало, так насмикається, як той чіп. Її дочки, сини й старий — усі мусили очей з неї не спускати, щоб він не потрапив їй до рук.
— Щоб хто не потрапив? — не зрозуміла Сексон.
— Та той самий зелений змій. А, тобі не ясно? Це так тоді любили називати горілку. Ну, отож одного дня всі зібралися йти. Це було в околиці, званій Бодіге, — вони вже перебралися туди з Орегону. Стара Сюзен заявила, що не може й кроку ступити, так їй ревматизм допікає, і лишилася вдома. Та в хаті була двогалонова сулія горілки, і рідня втямила, що до чого. Отже, перед тим, як піти, наказали одному з онуків вилізти на високе дерево на подвір’ї і прив’язати сулію до гілки футів шістдесят над землею. Та дарма: повернувшись увечері додому, вони знайшли стару на кухні, п’яну, як дим.
— То вона вилізла на дерево? — поспитала Сексон, коли Біллі замовк, не доказавши.
— Таке!.. — переможно засміявся він. — Вона просто під самісіньку сулію підставила балію, притягла свою стару рушницю, стрельнула, і сулія розскочилася на скалки. Ну й висьорбала всю горілку з балії, та й годі.
Сексон задрімала, але знову почулося якесь шамотіння, цим разом ближче, а її напружена уява почала малювати хижого звіра, що скрадається до них з гущини.
— Біллі, — прошепотіла вона.
— Я й сам прислухаюся, — почувся його зовсім не сонний голос.
— Може, це пантера… Чи дика кицька?
— Ні, це неможливо. Усіх хижаків тут давно повинищувано. Ми ж у мирному фермерському краю.
Вітер сколихнув листя, і Сексон здригнулася. Таємниче сюрчання цвіркуна підозріло раптово урвалося, і тоді щось глухо, але важко гупнуло, аж Біллі й Сексон схопилися й сіли. Потім усе замовкло, і вони знову полягали, хоч тепер їм уже сама тиша видавалася непевною.
— Ху, — полегшено зітхнув Біллі. — Немовби я не знаю, що воно за штука! Звичайнісінький трусик. Я чув, як свійські трусики стукають задніми лапками об долівку, коли плигають.
Марно Сексон силкувалася заснути. Пісок щохвилини ставав мулькіший, і кістки й усе тіло нестерпуче нили. І хоч вона розуміла, що жодної небезпеки немає, уява її невтомно снувала жахливі картини.
Почулися нові звуки. То було вже не шарудіння й не шамотня — виглядало так, ніби чиєсь здорове тіло продиралося між кущів. Деколи тріщали й ламались гілки, а одного разу вони виразно почули, як розсунулося під чиїмсь напором гілля й тоді знову зійшлося.
— Якщо то була пантера, то це вже слон, — похмуро зауважив Біллі. — І важке яке — ти тільки послухай! І воно наближається.
Звуки часом стихали, але потім щоразу чулися голосніше й ближче. Біллі знову сів і обхопив рукою Сексон, котра теж підвелася.
— Я й на хвильку очей не стулив, — поскаржився Біллі. — Чуєш?., ось ізнову… Якби хоч його видко!
— А чи не ведмідь це? Бо щось дуже голосно ступає, — озвалася Сексон, мало зубами не цокотячи — чи то від збудження, чи то від нічної прохолоди.
— Та вже ж не цвіркун.
Біллі відкинув був укривало, але Сексон схопила його за руку.
— Куди ти?
— Я не страхополох, але бий мене сила божа, коли ця рахуба мене не дратує. Я мушу побачити її в живі очі, а то ще й справді злякаюся. Я тільки на вивідки. Не бійся, я стерегтимуся.
Ніч була така темна, що ледве Біллі відійшов на один крок, як його постать зникла з очей. Сексон сиділа й наслухалася. Загадкові звуки припинилися, чути було тільки хруст гілля там, де проходив Біллі. За кілька хвилин Біллі повернувся й заліг під укривала.