— Які це в чорта американці! — дратувався Біллі. — У давнину люди були привітніші.
Сексон пригадала свою останню розмову з Томом.
— Такий дух часу, Біллі. Дух змінився. До того ж вони живуть заблизько до міста. Хай-но ми відійдемо далі — там люди напевно привітніші.
— Ат, чортове кодло! — не уймався Біллі.
— Може, вони й мають слушність, — засміялася Сексон. — Либонь, не один з тих скебів, яким ти дався взнаки, був їм ріднею.
— Коли б же хоч так! — запально скрикнув Біллі. — Та все-таки, якби в мене було хоча б і десять тисяч акрів, я б не дер носа перед подорожнім із клунком за плечима. Чим той бурлака гірший за мене? У кожному разі я б не квапився з висновками.
Біллі напитував роботи спочатку підряд на всіх фермах, а далі тільки на більших. Але відповідь бувала все та сама: роботи нема. Лише декотрі фермери казали, що після першого дощу потребуватимуть орача. Де-не-де вже й почали орати сухий непокроплений ґрунт, проте більшість господарів чекала на дощ.
— А хіба ти вмієш орати? — здивувалася Сексон.
— Ні, але не святі горшки ліплять. До того ж я повчусь у першого плугатаря, що нам стрінеться.
Другого дня така нагода трапилася. Біллі виліз на тин, що обгороджував невеличке поле, і став приглядатися до дідка за плугом.
— Пхе! Простішого й у світі нема, — зневажливо приказував Біллі. — Якщо оце старе дрантя здатне ходити за одним плугом, то я й за двома потраплю.
— То піди й спробуй, — відказала Сексон.
— Навіщо?
— Ех ти, страхополох! — усміхаючись, піддражнила його Сексон. — Тобі треба тільки попросити його. Найбільше, що він може зробити, — це відмовити. Ну, й що з того? Ти ж двадцять раундів витримав проти Чиказького Страхіття і не поступивсь.
— Е, то зовсім інше, — відказав Біллі, але через тин таки перескочив. — Я не я, коли старий чмих не прожене мене к бісовому батькові.
— І зовсім не прожене. Ти йому лиш скажи, що хочеш навчитись і попроси, щоб дозволив кілька разів пройти за плугом. Скажи, що це йому нічого не коштуватиме.
— А як він упреться, то я просто відберу його чортів плуг!
Сидячи на тину, Сексон стежила за розмовою, хоча слова не долітали до неї. Кілька хвилин згодом посторонки опинилися в Біллі на шиї, а чепіги плуга перейшли до його рук. Запряг рушив з місця, і старий, сиплючи вказівками, ступав поруч Біллі. Коли вони кілька разів обійшли поле, дідок наблизився до Сексон.
— Він, либонь, уже ходив трохи за плугом?
Сексон похитала головою.
— Ніколи у світі! Але він знається на запряжних конях.
— Він не видає новаком і жваво все переймає. — Тут дідок пирхнув сміхом і врізав собі тютюну на жуйку. — Сподіваюсь, він мені не накладе по шиї, що я тут поруч вас примостився, ге?
Незорана ділянка дедалі зменшувалася, але Біллі все не виявляв заміру кинути роботу. Тим часом глядачі, що сиділи на тину, розбалакалися. Сексон засипала старого запитаннями і невдовзі побачила, що він разюче скидається на батька монтера, як той про нього розповів.
Біллі виорав усе поле, і дідок запросив їх обох до себе переночувати. В садибі у нього є вільна хатинка з пічкою, а він ще почастує їх парним молоком. А якщо Сексон схоче випробувати й свій фермерський хист, вона зможе подоїти корову.
З дійницею діло пішло не так вдало, як з плугом; наглузувавшись досхочу із Сексон, Біллі теж спробував — Сексон таки підбила його — і теж невдало. Сексон до всього придивлялася і про все розпитувала і незабаром переконалася, що ця садиба не схожа на сан-леандрівські. І ферма, й фермер пережили себе. Інтенсивного господарювання не було й знаку. Забагато землі оброблялося занадто кепсько. Фермі цій було три чисниці до смерті: хата, клуня й інші будівлі замалим не завалилися. Подвір’я перед хатою поросло бур’яном, городу не було зовсім, садок невеликий і той занехаяний. Покручені, напіввисохлі дерева поросли сірим мохом. Сексон довідалась, що сини й дочки господаря живуть у місті. Одна дочка віддалася за лікаря, друга вчителювала в школі; один син — машиніст на залізниці, другий — архітектор, а третій — судовий репортер у Сан-Франциско. Вряди-годи вони запомагають старих батьків.
— Ну, то як? — озвалася Сексон до Біллі, що запалив після вечері цигарку.
— Та що ж тут! Усе ясно. Дідуган поріс мохом, як і його садок. Після Сан-Леандро й дурень дошолопае, що старий у господарстві темний, як ніч. А коні його! Та з милосердя до нього й до його кишені їх треба було б усіх перестріляти. Закладаюся, що в португалів ти таких коней не побачиш. Добрі коні тримають не для пихи, не для похвали, — просто це хазяйство підказує, що так треба. І воно себе покриває. Старі коні їдять дужче за молодих, а роботи з них менше. Ну, а підкувати що старих, що молодих — однакові гроші. На цих шкапах він тільки збитків зазнає. Глянь лиш, як працюють ці шкапи, і порівняй їх до міських коней!