— Віддай! — гаркнув констебль.
Біллі тільки пирхнув у відповідь.
— Ну, то я прошию тобі шкуру наскрізь!
Він навів револьвера просто на Біллі, але Біллин палець на кнопці ліхтарика ані ворухнувся, і в барабані зблиснули кінчики куль.
— Ах ти, старе бородате опудало! Тобі хіба по кислиці стріляти! — відказав Біллі. — Бачив я таких, як ти! Всі ви хоробрі, як леви, з затурканими бідаками, а дай вам справжнього чоловіка, то втікаєте, мов зайці. Ану, потисни на гачок! Ех ти, паскудний страхопуде, та ти ж хвоста між ноги й дременеш навтіки, тільки я рота розкрию!
І не довго думавши, Біллі так гримнув, що Сексон мимохіть зареготалася, побачивши констеблів переляк.
— Востаннє попереджаю, — процідив констебль крізь зуби, — віддай ліхтарика і йди за мною добром, а ні, то тут тобі й кінець.
Сексон злякалася за Біллі, але не дуже. Вона була певна, що полісмен не наважиться стріляти, і всю її пройняли знайомі трепетні гордощі: її Біллі такий хоробрий! Хоч не бачила його обличчя, вона знала, що воно зловісно холодне й безвиразне, як і тоді, коли він бився з трьома ірландцями.
— Не тебе першого я вб’ю на своєму віку, — погрозився констебль. — Я старий вояк і крові не боюся…
— Сором вам, — перебила його Сексон, — ганьбити мирних людей, що не вчинили нічого злого!
— Ви не маєте права ночувати тут, — стояв на своєму констебль. — Це не ваша власність. Це проти закону. А хто проти закону, той іде до в’язниці, куди підете й ви обоє незабаром. Не одного волоцюгу засадив я на тридцять днів за спання в оцій шопі. Для вашого брата це найкраща пастка. Я добре до вас придивився і бачу, що ви саме з цієї породи. — Він обернувся до Біллі. — Ну, я вже досить з тобою воловодився. Підеш ти добром за мною чи ні?
— Слухай-но, стара поторочо, — відповів Біллі. — По-перше: ти нас нікуди звідси не витягнеш. А по-друге: сю ніч ми переночуємо ось на цьому самому місці.
— Віддай ліхтарика! — рішуче гукнув констебль.
— Геть к бісу, бороданю! Тебе ніхто не тримає. Чеши відси, чуєш? А свою блимавку шукай он там у болоті!
Біллі навів світло на двірний отвір і загилив ліхтарика, мов м’яча. Навколо стало темно, наче в льосі, лиш чути було, як порушник їхнього спокою люто скрегоче зубами.
— А стрельни-но тепер, побачимо, що з цього вийде, — грізно промовив Біллі.
Сексон спіймала Біллину руку й гордо стиснула її. Констебль буркнув якусь погрозу.
— Це що? — гримнув на нього Біллі. — Ти ще досі тут? Слухай, бороданю, мені набридло твоє патякання. Забирай ноги на плечі й гайда! А ні, то я сам тебе викину. А якщо й далі тут лазитимеш, то ще заробиш. А тепер — чеши відси!
За ревом бурі не було чути нічого. Біллі скрутив цигарку. Коли він чиркнув сірником, у шопі констебля вже не було. Біллі засміявся.
— Я так розлютувався, що й про мізинця забув. А тепер от знову починає нити.
Сексон примусила його лягти і знов узялася за свій заспокійливий масаж.
— До ранку не варто рушати, — сказала вона. — А як розвидніє, поїдемо трамваєм до Сан-Хозе, наймемо кімнату, поснідаємо чимсь гарячим і купимо в аптеці, що там треба для пальця.
— А як же з Бенсоном? — нерішуче заперечив Біллі.
— Я йому зателефоную з міста. Це коштуватиме лишень п’ять центів. У нього є телефон, я бачила. Та хоч би тобі палець і не болів, ти б усе одно не міг би орати за дощем. Нам обом з тобою треба підлікуватися, — бач, як ми скалічіли. Доки стане на погоді, моя п’ятка загоїться, і ми зможемо рушити далі.
Розділ V
За три дні, в понеділок рано, Сексон і Біллі доїхали трамваєм до кінцевої зупинки і звідти подалися вдруге до Сан-Хуана. На дорозі стояли калюжі, але з блакитного неба світило вже сонце, а земля зеленіла молоденькою травкою. Сексон почекала Біллі коло Бенсонових воріт, коли той пішов до хазяїна по свої зароблені шість доларів.
— Він брикався, як бик, що я йду, — розказував Біллі, повернувшись. — Спершу й слухати не хотів. Казав, що за кілька днів дасть мені роботу біля коней і що, мовляв, не щодня трапляються хлопці, доладні вправитися з четвернею, і що він був би дурний мене відпустити.
— А ти йому що?
— Я просто сказав, що мені треба йти далі. А коли він спробував мене переконати, я йому відповів, що зі мною моя жінка, а їй аж свербить рушати.
— А хіба тобі не свербить, Біллі?
— Чом ні? Тільки я не такий гарячий, як ти. Бий мене сила божа, а мені таки почало подобатися ходити за плугом. Тепер мені вже не буде страшно питати такої роботи, з усяким плугом управлюсь: я втямив, що тут до чого.