Годиною пізніше, відмахавши добрих три милі, вони відступили з дороги, почувши за собою гуркіт мотора. Але автомобіль не обігнав їх. Бенсон, що сидів сам-один у машині, зупинив її.
— Куди ж це ви простуєте? — запитав він Біллі, скинувши пильним оком на Сексон.
— До Монтері, якщо це вам по дорозі, — усміхнувся Біллі.
— Я можу вас підкинути аж до Вотсонвіля. Пішки з таким вантажем ви йшли б туди кілька днів. Залазьте. — І звернувся просто до Сексон: — Хочете сісти спереду?
Сексон глянула на Біллі.
— Давай, — кивнув той головою. — Спереду гарно. Це моя дружина, містере Бенсоне, — місіс Робертс.
— Ого, то це ви забрали в мене свого чоловіка, — добродушно дорікнув їй Бенсон, підтикаючи плед Сексон під коліна.
Сексон узяла на свої плечі провину і з цікавістю стала дивитись, як він керує машиною.
— А злиденний був би з мене фермер, якби я мав стільки землі, скільки ви переорали на своєму віку, доки прийшли до мене, — підморгнув Бенсон через плече до Біллі.
— Я перед тим тільки один раз у житті брався за плуг, — визнав Біллі. — Але треба ж колись і повчитись.
— За два долари на день?
— Чому б пак і ні: дурний дає, розумний бере, — ввічливо відрізав Біллі.
Бенсон зареготався від щирого серця.
— А ви кмітливий учень, — похвалив він Біллі. — Я одразу тоді помітив, що ви з плугом далекі знайомі. Але ви взялися як слід. З десятьох перехожих робітників, що питають у мене щодня роботи, і один не оратиме так добре, як оце ви принатурилися вже на третій день. Але найбільший ваш козир, що ви знаєтесь на конях. Того першого дня я напівжартома сказав вам узятися за віжки. Ви досвідчений, я б навіть сказав — природжений коняр.
— Він з кіньми дуже лагідний, — докинула Сексон.
— Цього ще мало, — відказав Бенсон. — Ваш чоловік знає, як до коня підійти. Це трохи тяжко пояснити. Одне слово — він знає як. Це майже вроджене. Лагідність потрібна, але тверда рука — ще більше. А ваш чоловік саме вмів тримати коней. Ну, хоча б ота перша спроба з четвернею. То була не легка річ. Лагідністю там би не зарадив. Там треба було твердості. І він одразу взяв коней у руки, я це зрозумів. Він не вагався ані хвилини, не вагалися й коні. Вони відразу відчули тверду руку. Вони знали, що завдання треба виконати і що саме вони мають його виконати. Вони зовсім не боялися вашого чоловіка, ні, вони просто знали, що за ними сидить хазяїн. У той мент, коли він узяв у руки віжки, він узяв у руки й коней. Він тримав їх у руках і скеровував туди, куди хотів: повертав праворуч і ліворуч, уперед і назад, підганяв, попускав, осаджував, — і коні знали, що вийде все, як слід. Може, коні й дурні, але глузду їм не бракує. Вони пізнають руку справжнього коняра, хоч я не беруся пояснити, яким робом вони з порогу це відчувають.
Бенсон замовк, трохи зніяковілий через свою балакучість, і зиркнув на Сексон, чи вона слухає й розуміє його. Вираз її обличчя й очей задовольнив Бенсона, і він додав з коротким смішком:
— Коні — моє слабке місце. Не думайте, що мені миліша за них оця смердюча трандибалка. Я б радніш провіз оце вас парою добрих рисаків. Але то відібрало б забагато часу, і навіть гірше — я б увесь час непокоївся за них. А ця машинерія що! Ані нервів, ані тобі ніжних сухожиль. Жени щодуху — й край.
Вони пролітали милю по милі, і невдовзі між Сексон і Бенсоном розгорілася жвава розмова. Сексон одразу зрозуміла, що перед нею ще один тип новочасного фермера. Досвід останніх днів дав їй змогу вільно розмовляти на цікаву для неї тему, і вона сама навіть дивувалася, що так багато розуміє з того, що каже Бенсон. На його прямі запитання вона докладно розповіла йому про їхні з Біллі плани і коротко згадала про оклендське життя.
Минаючи розплідники біля Морган-Гілу, Сексон на превелике своє диво почула, що позаду вже двадцять миль — адже це було більше, ніж вони збиралися пройти за цілий сьогоднішній день. А машина все гула й гула, пожираючи відстань, що бігла назустріч.
— А я дивувався, чого б то такому доброму хлопцеві, як ваш чоловік, блукати шляхами, — признався Бенсон.
— Я знаю, — усміхнулася Сексон. — Біллі мені переказував ваші слова. Ви гадали, що він, мабуть, з чесних робітників, та тільки на чомусь спіткнувся.
— Але ж я тоді ще не знав про вас. Тепер я розумію. Хоча мушу сказати, що в наші дні це дивина — зустріти молоде подружжя, яке з клунками за плечима подалося б у безвість шукати землі. Ага, доки не забув, скажу вам одну річ. — Він обернувся до Біллі. — Я допіру казав вашій дружині, що на моєму ранчо для вас завжди знайдеться робота. В мене є затишний будиночок на три кімнати, де ви могли б оселитися. Не забувайте цього.