— Ти немовби збираєшся зупинитися тут на хвилинку, — зауважив він. — То вже влаштуймося вигідніше.
— І вві сні такої краси я не снила, і вві сні…— шепотіла Сексон, стиснувши руки. — Я… я думала, що прибій Оклендського маяка чудовий, але… Хіба ж можна порівняти!.. О, глянь! Глянь! Чи ти бачив коли такий незвичайний колір? А море аж світиться!.. Та це ж незрівнянно!
Нарешті вона спромоглася відірвати очі від прибою і глянула на обрій, де над глибокою блакиттю неба клубочилися сиві хмари, а тоді перевела погляд на вигин берега південніше від гори з зубчастими силуетами скель і на громаддя сизуватих гір поза низькими пагорбами, що обступали долину Кармел.
— Можемо й посидіти, хіба що? — підохотив її Біллі. — Тут занадто гарно, щоб бігти далі, висолопивши язика.
Сексон погодилася й одразу почала розшнуровувати черевики.
— Хочеш босоніж побігати? — захоплено скрикнув Біллі і собі почав роззуватись.
Але перше ніж устигли вони побігти босоніж на зрадливу габу білувато-мокрого піску, де твердь зустрічалася з океаном, нова дивина прикувала їхню увагу. З-під темних сосен вихопивсь якийсь чоловік у самих трусах і помчав схилом. Шкіра його була ніжно-рожева й шовковиста, обличчя, мов у херувима, кучері золотисто-русяві, зате тіло — м’язисте й міцне, як у Геркулеса.
— Диви! Наче той Сандо! — тихо мовив Біллі до Сексон.
Але вона згадала про вікінгів з материного альбома, що виходять на вогкі піщані береги Англії.
Чоловік промчав за десять кроків від них, ні на хвильку не зупиняючись; перебіг мокрий пісок, і біле шумовиння підступило йому аж до колін, а попереду знялася бурхлива водяна стіна заввишки в добрих десять футів. Перед цим могутнім громаддям водяної стихії його тіло, щойно здорове й міцне, тепер видалося страшенно тендітним і крихким. Сексон тривожно затамувала віддих і, крадькома зирнувши на Біллі, побачила, що він теж застиг у напруженому чеканні.
Але незнайомець скочив назустріч ревучому валові, і в ту мить, коли, здавалося, прибій ось-ось розчавить його, — пірнув у саму стіну й зник. Потужна водяна маса гримко покотилася на берег, а з-за неї виринула русява голова, простягнена вперед рука й частина плеча. Тільки-но плавець зробив кілька виплесків, як на нього налетів новий вал. То була запекла боротьба людської сили, що стриміла у відкрите море, з виром хвиль, що рвалися до берега. Щоразу, коли чоловік пірнав, зникаючи з очей, у Сексон пересихало в горлі й вона стискала руки. Часом бурун з пінявою бородою поглинав незнайомця, і коли він з’являвся потім на видноті, то вже на кілька десятків футів далі, відкинутий хвилею, мов тріска. Не раз здавалося, що він не здужає проти хвиль і що його вишпурне назад на берег, але за півгодини він усе-таки вибився поза смугу прибою і швидко поплив, гойдаючись на зелено-синій поверхні хвиль і не пірнаючи більше. Незабаром він відплив так далеко, що лиш деколи маячів на воді невеличкою цяткою. А потім і та цятка зникла, і Сексон з Біллі переглянулися — вона вражена хоробрістю плавця, він сповнений захвату.
— Оце плавець, оце плавець! — вихваляв Біллі. — Хлопець не з курячим серцем. Я от плавав тільки в басейні та бухті, але тепер навчуся плавати й в океані. Якби мені так плавати, то від пихи я мало б не луснув. Бігме, Сексон, я б тисячу ферм віддав, якби мені тільки вміти отак плавати, як він. О, я теж плаваю, як риба! Одного разу в неділю я проплив кілька миль від причалу Нероу Годж, а це не близький світ. Але такого замашного плавця, як оцей, я зроду не бачив. Ні, я й з місця не зрушуся, доки він не повернеться на берег… Подумай тільки, він же один одинцем серед цих водяних гір! Дух, либонь, має неабиякий, молодчага!
З годину Біллі й Сексон бігали босоніж берегом, ганялися одне за одним, вимахували довгими зміюватими водоростями й тішились, мов діти. Вони вже почали взуватися, коли вгледіли русяву голову, звернену до берега. Біллі підбіг до самої пінявої смуги назустріч плавцеві, що його тіло, як він вийшов з води, було тепер не ніжно-біле, а ніби аж багрецеве від морських стусанів.
— Ви — просто чудо! Я не можу стриматися, щоб вам цього не сказати, — привітав його Біллі, не криючи свого захоплення.
— Так, сьогодні сильний прибій, — відповів той, кивнувши вдячно головою.
— А ви часом не боксер? Може, мені просто не випадало раніше чути про вас? — спитав Біллі, намагаючись з’ясувати собі походження цього феномена.