Біллі сперся спиною до давньої стіни і голубив Сексон поглядом, а коли вона скінчила, ледве чутно промовив: — Це було чудово — просто чудово! Оце якби ти саму себе побачила, коли співала! Твоє лице було таке ж чудове, як і голос. І чи то не дивно? Я лиш тоді думаю про релігію, коли думаю про тебе.
Вони зійшли в долину, порослу вербами, зварили обід, і решту дня перебули на невеликих скелях на північ від гирла річки. Вони не збиралися проводити там час, але залишилися на місці, безсилі відірвати зачаровані очі від хвиль, що, ревучи, кидалися на берег і розбивались об скелі, та від барвистого життя моря — від морських зірок, крабів, мідій і морських анемон. У калабані, що полишилася після припливу, вони побачили маленьку рибу-чорта й стали кидати їй крабенят; щоразу їм аж кров холола, коли риба обвивала крабів своїм колючим тілом. Море дедалі спадало, і вони назбирали собі силу мідій — величезних, у п’ять-шість дюймів завдовжки, і бородатих, як патріархи.
Потім Біллі подався шукати перлові скойки, а Сексон стала плескатися тим часом у калабані з кришталево-чистою морською водою, вигрібаючи звідти жменями блискучі клейноди — уламки скойок, відшліфовані океаном камінці — рожеві, сині, зелені, фіалкові самоцвіти. Біллі повернувся ні з чим і ліг поруч неї. Їх пестило яскраве сонце, не спекотне завдяки морській прохолоді, і Сексон з Біллі лежали й дивилися, як поринало воно за обрій у темно-синю смугу океану.
Сексон взяла руку Біллі й зітхнула, переповнена щастям. Їй здавалося, що такого чудового дня вона ще зроду не зазнавала. В неї було таке відчуття, немов здійснюються всі її давні мрії. А що можлива така краса на світі — вона й не уявляла! Біллі ніжно стиснув її руку.
— Про віщо ти думала? — спитав він, коли вони, нарешті, підвелися рушати.
— О, не знаю, Біллі. Може, про те, що один такий день кращий за десять тисяч років життя в Окленді.
Розділ VII
На світанні вони покинули й річку, й долину Кармел і через пагорби поміж горами та морем подалися на південь. Дорога була розмита й вибоїста — знак, що нею користувалися не часто.
— А там далі вона й зовсім зникає, — мовив Біллі. — Бачиш, уже тільки сліди від підков. І огорож немає, — мабуть, ґрунт тут поганенький, хіба що для паші й годиться…
Голі пагорки покривала сама трава: лише глибокі яри поросли лісом, а вищі пагорби, що бовваніли в далечині, поросли чагарями. Один раз промайнув перед подорожніми сполоханий койот, а іншого разу Біллі аж руки засвербіли за рушницею, коли нараз на них єхидно витріщилася велика дика кішка, що й не подумала тікати, доки грудка землі не прогула шрапнеллю над самим її вухом.
Вони пройшли вже декілька миль, і Сексон увесь час скаржилася на спрагу. Там, де дорога збігала вниз, у вузьку й воложисту ущелину мало не на рівні моря, Біллі пішов шукати джерела, залишивши Сексон перепочити.
— Агов! — почувся за кілька хвилин його голос. — Ходи-но сюди! Подивись! Тобі світ запаморочиться!
Сексон подалася на поклик крутою стежкою, що вилася між кущів. На півдорозі до краю ущелини, де висока загорожа з колючого дроту, підкріплена каміняччям, закривала вихід до моря, вона вперше помітила невеличкий пляжик.
З трьох боків пляж так щільно обступили круті скелі і ще затуляли чагарникові зарості, що тільки з моря й далося б його побачити. Від моря пляж захищала черідка вузьких скелястих брил, з чверть милі завдовжки, об які вдарявся пінявий прибій, до берега докочуючись уже лагідними хвилями. Ще далі від землі стриміло з води чимало уламків скель: це вони зустрічали своїми грудьми натиск океанських валів, що розліталися мільйонами пінявих бризок у повітрі. Чорні скеляччя, густо обліплені мушлями, раз у раз проступали між хвиль, і на них лежали й ревли, вилискуючи на сонці мокрими тілами, морські леви, а в повітрі з пронизливим криком кружляла сила-силенна морських птахів.
Від загорожі донизу збігав крутий схил з десять футів завдовжки, і Сексон і не стямилась, як уже сиділа внизу на м’якому сухому піску.