— Він теж піонерського роду, — сказала Сексон. — Він розповідав мені, коли ти роздягався. Його батьки приїхали сюди через Панаму ще перед залізницею, і, як я зрозуміла, в нього грошей кури не клюють.
— А поводиться так, що ніколи б того й не подумав.
— І такий він веселун! — скрикнула Сексон.
— Справжній жартівник. А ще ж він і поет!..
— О, я не знаю, Біллі, але я чула, що поети взагалі дивакуваті.
— Атож. Ось хоча б Джоакін Міллер, котрий живе в горах за Фрутвейлом. Він то вже певний дивак… Пригадуєш, я освідчився тобі недалеко від його садиби… А все ж я гадав, що поети носять бурці й окуляри, і нездатні підставляти ногу бігунам на недільних гулянках, і не бігають майже голісінькі, наскільки закон те дозволяє, і не збирають мушлі, і не стрибають по скелях, як цапи.
Цієї ночі Сексон довго не могла заснути. Вона лежала під укривалом, дивилася на зорі, вдихала п’янкі лісові пахощі, прислухалася до одноманітного гулу прибою за скелями і дрімливого шарудіння хвильок у захищеній від океану бухті за кілька кроків від них. Біллі поворухнувся, і вона зрозуміла, що він теж не спить.
— Біллі, ти радий, що покинув Окленд? — шепотіла вона.
— Гм! — почулася відповідь. — Чи щаслива риба у воді!
Розділ VIII
Щоразу, коли наставав відплив, Біллі вибирався на південні скелі і повторював увесь той небезпечний перехід, який показав йому Гол, і щоразу витрачав на це все менше часу.
— Ось дочекаймося тільки неділі! — хвалився він Сексон. — Попобігає цей поет у мене за свої грошенята! Тепер мені вже не страшно. Там, де я дряпався навкарачки — тепер я пробігаю і не зморгну. Я сказав собі: припустімо, що по один бік і по другий лише одна стопа завглибшки, та й то там м’яке сіно. Тож боятися нема чого, ти зроду не впадеш. Навпаки — летітимеш стрілою. Тобто нехай буде з обох боків хоч би й ціла миля завглибшки, — це тебе зовсім не обходить. Твоє діло видертися на гребінь і мчати стрілою. І знаєш, Сексон, тільки я отак переконав себе, увесь страх як рукою зняло. Ось дочекаймося неділі, коли він прийде зі своїм товариством. Я готовий його зустріти.
— Цікаво, яке в нього товариство, — замислено мовила Сексон.
— Напевне, такі самі хлопці, як і він. Свій свояка вгадає здалека. Вони пиндючитися не будуть, ось побачиш.
Гол переслав їм кілька вудочок та купальні вбрання через одного мексиканського ковбоя, що їхав до свого ранчо, і той розповів багато цікавого про державну землю та як її дістають. Тиждень хутко збігав; щовечора Сексон щасливо зітхала сонцеві на добраніч, щоранку вони зустрічали його радісним сміхом, вітаючи початок нового щасливого дня. Ніяких планів вони не снували, а просто надили рибу, збирали мушлі та абелони й лазили по скелях, коли хотілося. Абелонове м’ясо вони товкли, побожно приспівуючи вірші, які сяк-так скомпонувала сама Сексон. Біллі розкошував. Сексон ніколи ще не бачила його таким здоровим. Щодо неї самої, то вона й без дзеркальця знала, що ніколи ще від ранньої юності не сяяли таким рум’янцем її щоки, не була вона така життєрадісна.
— Це вперше в житті святкую я по-справжньому, — сказав Біллі. — Скільки ми одружені, а ні разу не зазнали свята. А такої втіхи жоден мільйонер не скуштував.
— І гудок не кличе на роботу о сьомій ранку, — додала Сексон. — Я навмисне вилежувалася б ранками під укривалом, та тільки тут так гарно, що шкода марнувати час. А тепер іди пограйся в дроворуба та в рибалку — та дивися, П’ятнице, принеси мені здорового окуня, якщо сподіваєшся на обід.
Біллі, що лежав був ницьма, босими пальцями ніг виколупуючи ямки в піску, підвівся й узяв сокиру.
— Але довго так не триватиме, — глибоко зітхнув він. — Дощі можуть початись кожного дня. Це взагалі чудо, що досі така гарна година.
Повернувшись у суботу вранці з прогулянки на південних скелях, Біллі не знайшов на місці Сексон. Марно погукавши, він вибрався на шлях. За півмилі від себе він побачив її верхи охляп на незагнузданій коняці, що помалу й ледаче тупала по пасовиську.
— Щастя твоє, що це стара кобила, звикла до сідла. Бачиш, на спині які сліди знати, — пробурчав Біллі, коли Сексон, нарешті, зупинила коняку біля нього й ласкаво дозволила себе зняти.
— О Біллі! — сяючи скрикнула вона. — Я зроду ще не їздила верхи. Це така розкіш! Я почувала себе такою безпорадною, але й такою відважною!
— А все-таки я пишаюся тобою, — ще сердитіше пробурмотів Біллі. — Не кожна молодиця здатна отак сісти на чужого коня, особливо, як вона ще ніколи перед тим не їздила верхи. І я не забув, що ти таки матимеш колись верхового коня до своїх послуг. Такого коника, як вітер!