Їдці Абелону приїхали до Бірсової бухти двома повозами, а дехто верхи. Їх було з двадцятеро — половина чоловіків і майже стільки жінок, усі молоді — від двадцяти п’яти до сорока років, — і наче добрі приятелі. Більшість були одружені. Вони зчинили веселий гомін, підштовхуючи одне одного на слизькій стежці вниз, і одразу перейняли Сексон з Біллі своїм товариським настроєм — щирим і теплим, як саме сонце. Сексон обступили дівчата — вона ніяк не могла повірити, що це заміжні жінки! — виразно її вподобавши: вони хвалили її табірне й дорожнє спорядження і обов’язково хотіли почути про її пригоди. Вони й самі були досвідчені мандрівниці, про що свідчили їхні казанки, пательні й різний посуд.
Тим часом чоловіки пороздягались і подалися по мушлі та абелони. Жінки угледіли укулеле Сексон, і в одно стали вимагати, щоб вона заграла їм і заспівала. Дехто з них бував у Гонолулу і знав цей інструмент. Вони підтвердили, що Мерсідіз слушно назвала укулеле «блохою-стрибункою». Гавайські пісні, яких Сексон навчилася від Мерсідіз, були їм теж знайомі, і незабаром усі гуртом затягли в її супроводі «Алога Ое», «Гонолульського шибеника» та «Прегарний вінок лейгуа». Сексон щиро була шокована, коли дехто з жінок — навіть поважніші матрони — заходилися танцювати гулу * на піску.
Коли повернулися чоловіки, навантажені мішками з мушлями, Марк Гол, як найвищий жрець, розпочав урочистий ритуал абелонівського племені. За помахом його руки каменюки зграйно вдарили по білому м’ясі, і всі голоси злилися в спільному гімнові на честь Абелону. Давні куплети співали всі, а нові заспівував спершу хтось один, і решта підхоплювали хором. Біллі виказав дружину, попрохавши її проспівати стиха ті вірші, які вона сама склала, і Сексон несміливо почала своїм приємним голоском:
— Чудово! — скрикнув поет, трохи, правда, пересмикнувшись, почувши риму «б’ємо — що мо». — Вона заговорила мовою нашого племені! Ну, а тепер, діти мої, — раз, два, три!
І всі підхопили куплет Сексон. У Джіма Гезарда теж знайшлися нові рядки, а потім іще в однієї з дівчат і в Залізного Чоловіка з зеленкувато-сірими очима василиска, якого Сексон одразу впізнала з Голового опису. Тільки їй він видався схожим більше на священика.
Один чорнявий чорноокий чоловік з лукавим обличчям сатира — маляр, що продає свої картини по п’ятсот доларів за штуку, як сказали Сексон, — викликав загальний захват і оплески, коли проспівав:
І так без кінця: давні вірші перепліталися з новими й звивалися в небо, співаючи хвалу незрівнянним кармельським абелонам. Сексон страшенно захопилася і ледве могла переконати себе, що це на яві. Їй здавалося, що нараз стала дійсністю чарівна казка або ж оповідання з книжки, їй здавалося, що це вони на сцені, а люди навколо — артисти, і що вона з Біллі теж — не знати як — опинилися на сцені. Багатьох дотепів вона не розуміла, зате інші схоплювала чудово; це ж уперше в житті у неї на очах творилася гра думки. Її пуританську моральність дивували й разили деякі вільні натяки, але вона не хотіла над цим замислюватись. Уся ця легкодумна нібито молодь — вона ж така добропорядна, що запевне ніхто з них не дозволить собі жодної брутальності чи непристойності, як це часто траплялося в її колишніх недільних компаніях. Ніхто з чоловіків не перепився, хоч у термосах були коктейлі й у великому обплетеному бутлі червоне вино.
Найбільше враження справляла на Сексон мало не дитяча життєрадісність і невимушені вибрики веселого товариства. А те, що всі вони були митці — романісти й маляри, поети й критики, скульптори й музики — ще й посилювало це враження. Один з чоловіків, з тонкими виразними рисами обличчя, — їй сказали, що то театральний критик великої сан-франциської газети, — показав цікаву вправу. Решта чоловіків намагалися зробити так само, але незмінно провалювалися. На піску на однаковій відстані порозставляли дошки, що мали правити за бар’єри. Після цього театральний критик, ставши навкарачки, погалопував берегом, чудово копіюючи справжнього коня, і як кінь, що бере на гонах бар’єри, подолав усі перепони.