— Ще ніколи я так не стомлювався, — позіхнув він. — Але певне одно: такого дня я зроду-віку не знав. Один такий день вартий двадцятьох літ життя, а то й більше.
Він простягнув руку до Сексон, що лежала обіч нього.
— А як я пишалася тобою, Біллі, — відказала Сексон. — Я ще ж ніколи не бачила, як ти боксуєш. Я й не уявляла, що це таке. Залізний Чоловік увесь час був на твоїй ласці, але ти не був ані брутальний, ані жорстокий. Усі це бачили і були в захваті.
— Але ти теж себе показала. Вони всі тебе просто обсіли. Слово честі, Сексон, коли ти співала під укулеле, то була мов намальована! І жінкам ти припала до вподоби, а це неабищо.
Такий був їхній перший тріумф у товаристві, і вони розкошували.
— Містер Гол каже, що переглядав збірник «Сторінки минувшини», — почала Сексон. — Він каже, що моя мама була справжня поетеса. І ще він каже, що то просто надзвичайні люди перетяли тоді прерії. Він чимало розказував про ті часи й про людей, яких я зовсім не знала. І він прочитав усе про бій під Літл-Медоу. В нього вдома е книжка про це, і коли ми повернемося до Кармела, він її мені покаже.
— Він таки й справді хоче, щоб ми повернулися. А знаєш, що він сказав мені, Сексон? Він дав мені листа до одного хлопчини, що хазяйнує на державній землі, теж поета, — отже, ми зможемо там перебути, якщо нас захоплять дощі. Але найголовніше ось що! Гол каже, що в нього є «халупа», де він жив, коли будувався його будинок. Тепер у ній живе Залізний Чоловік, але він незабаром виїздить до якогось католицького коледжу вчитися на священика, і Гол каже, що ми зможемо тоді там оселитися, на скільки хочемо. І він каже, що я можу заробляти на харчі тим самим, чим Залізний Чоловік заробляв. Бідолаха Гол страх як ніяковів, коли пропонував мені роботу. Він сказав, що робота буде коли-не-коли, але що ми якось порозуміємось. Я допомагав би йому садити картоплю, сказав він; але дрова — ні! Він аж закричав, що рубати дрова нізащо мені не дозволить. Це, бач, його фах, сказав він. Він усіх просто ревнує до тієї справи.
— Місіс Гол казала мені точнісінько про те саме, Біллі. І зовсім не погано було б перебути дощовий сезон у Кармелі. Тоді б ти міг поплавати з містером Гезардом.
— Я бачу, ми можемо осістися, де тільки нам не заманеться, — кивнув головою Біллі. — Кармел — уже третє місце, куди нас запрошують. Ну, тепер я переконався, що робітник на селі не пропаде!
— Путящий робітник, — виправила Сексон.
— Либонь, що так. — Біллі подумав хвилинку. — Ні, але навіть дурбасові легше влаштуватися на селі, аніж у місті.
— І хто б міг уявити, що на світі є такі чудові люди? — зауважила Сексон. — Аж дивно стає, як подумаєш.
— А що ж тут дивного? Він заможний поет, що здатен поставити догори дриґом ірландську гулянку, — став уголос роздумувати Біллі. — І товариство, з яким він ведеться, має бути таке саме. Гадаю, він сам навернув їх до своїх уподобань. Ну, а сестра в нього — тільки що на морському леві верхи не їздить!.. І цю індіянську боротьбу знає, як свої п’ять пальців, так наче для того й створена.
Вони ще трохи полежали на теплому піску. Мовчання порушив Біллі, і те, що він сказав, було, здавалося, глибоко обдумане.
— І знаєш, Сексон, мені байдуже, чи я будь-коли ще потраплю до кіно чи ні.
Розділ IX
Сексон з Біллі подалися на південь, але через кілька тижнів повернулись назад до Кармела. Вони поселилися у Гефлера, поета, що жив у Мармуровому Будинкові, спорудженому його власними руками. Ця химерна будівля складалася з одного великого покою, майже всуціль обкладеного білим мармуром. Страву Гефлер готував собі немов на багатті — у великому мармуровому каміні. Свої масивні меблі, в тому числі й книжкові полиці вздовж стін, він змайстрував сам з червоного дерева і сам брусував бантини для даху. Один куток кімнати відділили для Сексон, завісивши його укривалом. Поет збирався їхати до Сан-Франциско й Нью-Йорка, але залишився на один день, щоб показати Біллі околицю й ділянки державної землі.
Сексон теж хотіла вийти з ними на світанку, але Гефлер глузливо кинув їй, що в неї ноги закороткі для такої прогулянки. Повернувшись увечері додому, Біллі ледве з ніг не падав. Він щиро визнав, що Гефлер висотав з нього всю душу і що він висолопив язика вже першої ж години. Гефлер запевняв, що вони пройшли п’ятдесят п’ять миль.
— Але яких миль! — скрикнув Біллі. — Вгору й униз, вгору й униз, і майже без битої стежки. І якою ходою! Він правду казав, Сексон, що в тебе ноги закороткі. Ти не пройшла б і першої милі. Але ж місця тут! Таких ми ще й уві сні не бачили!