Марк Гол весело засміявся.
— І соловейки на кожному дереві, — скрикнув він, — квіти, що не в’януть і не обпадають, бджоли, що не жалять, медова роса щоранку, коли-не-коли дощик з манни небесної, джерела вічної юності й поклади філософського каменю. Авжеж, знаю таке місце. Ось зараз вам і покажу.
Сексон почекала, доки Гол заходився переглядати дорожні карти штату. Не знайшовши в них нічого, він витяг великого атласа, і хоч у ньому були країни всього світу, того, що він шукав, і там не виявилося.
— Не біда! — сказав він нарешті. — Приходьте до мене ввечері, і я вам його покажу.
Увечері Гол повів Сексон на веранду і дав їй подивитись у телескоп на повний місяць.
— Десь в одній з тих місячних долин знайдете ви таку ферму, — піддражнив він її.
Місіс Гол глянула на них запитливо, коли вони повернулися з веранди.
— Я показав їй місячну долину, куди вона збирається поїхати фермерувати, — засміявся Гол.
— Ми вийшли з думкою рушити хоч би й на край світу, — відказала Сексон. — А на місяць — то й на місяць, гадаю, ми не відступимось.
— Але, голубонько моя, ви ж не можете сподіватися знайти такий рай на землі, — провадив Гол далі. — Наприклад, де росте секвоя, там обов’язково буває туман, в інших місцях вона не росте. Туман і секвоя нерозлучні.
Сексон задумалася на хвильку.
— Ну що ж, на невеликий туман ми могли б і погодитись, — сказала вона, — аби тільки там росла секвойя. Я не знаю, як виглядають поклади філософського каменю, але якщо вони схожі на мармурову каменярню містера Гефлера і якщо це неподалік від залізниці, то ми б уже якось дали собі раду. А по медову росу зовсім не треба забиратися на місяць. Така роса буває на листі кущів у Неваді. Це правда, бо мій батько розповідав про це мамі, а вона мені.
Довго ще обговорювалася майбутня ферма, а наприкінці Гол вибухнув звинувальною промовою проти «раю грачів», як він назвав Сполучені Штати.
— А які ж можливості були! — почав він. — Нова країна, з обох боків океани, чудові кліматичні умови, багатюща земля, незрівнянні природні багатства, і цю країну заселили іммігранти, що відкинули всі забобони Старого Світу і готові були запровадити тут демократію. Єдине тільки стояло їм на заваді в удосконаленні демократії — це їхня захланність.
Вони, як свині, відразу ж почали жерти все, що попадало їм на очі, а демократія тим часом звелася нанівець. Ненажери перетворилися на грачів. Це була нація ненаситців. Коли людина втрачала одну займанку, їй досить було перетяти на кілька миль західний кордон і розташуватись на новій займанці. І ці люди сунули по країні, як сарана. Вони нищили все — індіян, ґрунти, ліси, так само, як нищили й буйволів та голубів. Їхня мораль у підприємництві й у політиці була мораль грачів. Їхні закони були закони грачів — аби-но виграти! Грали всі. Отож нехай живе гра! Ніхто не заперечував, бо всі могли грати. Я ж кажу, ті, хто програв, переходили кордон і посідали нові займанки. Хто виграв сьогодні, втрачав усе завтра, а за день знову ходив з козиря.
Так вони жерли і грали від Атлантики до самого Тихого океану, аж доки не засвинячили увесь континент. А як покінчили з ґрунтами, лісами й покладами, повернули назад, стали грати на ті дрібниці, які раніш проґавили, грати на привілеях та монополіях, а політикою прикривали свої шахермахери й нечисту гру. Отак демократія звелася нанівець.
І тут почалося найкумедніше. Бідолахи, що програли, не мали вже на що ставити, і переможці далі стали грати між собою. Нещасливим лишалося тільки стояти, позакладавши руки в кишені, й дивитись. Коли голод припікав, вони скидали картуза перед щасливими й виканючували собі яку-небудь посаду. Подолані почали працювати на переможців, і так воно й досі ведеться, а демократія пішла в непам’ять. Вам, Біллі Робертсе, ніколи не доводилося грати. Це тому, що ваш рід вибув із гри.
— А ваш? — спитав Біллі. — Я щось не бачив, щоб ви грали.
— А мені й не треба. Я іншої масті. Я паразит.
— Що це таке?
— Блоха, деревний кліщ — створіння, що живе чужим коштом. Я — поліп на шкірі робочого люду. Мені не треба грати, не треба працювати. Мій батько залишив мені досить своїх виграшів… О, не розчепірюйте хвоста, мій голубе! Ваші кревні були того ж варті, що й мої. Тільки паші програли, а мої виграли, отож ви і обробляєте мій город.
— Ні, це не так, — заперечив Біллі. — Чоловік з тямущою головою на плечах може й сьогодні виграти…
— На державній землі? — жваво запитав його Гол.
Біллі мовчки проковтнув пілюлю.