— А ще китаєць!.. — у розпачі пробурмотів Біллі й обернувся до Сексон. — Треба нам, білим, забиратись до якоїсь іншої країни. Боже мій, вони ж нас просто з дому вигнали!
— Але звісно, такі зиски рідко бувають, — поспішив додати Ганстон. — В інших округах був неврожай на картоплю, і Сін Кі цим скористався. Пізніше він уже ніколи не мав таких зисків. Проте свій інтерес він рік у рік розширює. Торік він мав чотири тисячі акрів під картоплею, тисячу під спаржею, п’ятсот під селерою та п’ятсот під бобами. А шістсот акрів він приділив для розсади. Якщо одне чи друге не зародить, він чи так чи сяк усього втратити не може.
— Я бачила яблуневі сади на дванадцять тисяч акрів, — мовила Сексон. — І хотіла б побачити чотири тисячі акрів під картоплею.
— І побачиш, — статечно заявив Біллі. — Рушаймо на Сан-Хоакін. Ми зовсім не знаємо своєї країни, тож і не диво, що нас вигнали з дому.
— Там ви побачите багато різних королів, — провадив Ганстон. — Єп Гон Лі — звати його Великий Джім, А Пак, А Ван, потім ще Сіма, японський картопляний король. Він має кілька мільйонів і живе, як принц.
— А чому американці не досягають такого? — спитала Сексон.
— Бо вони, мабуть, не хочуть… Вони самі собі шкодять. Я вам ось що скажу: найприємніше мати справу з китайцем. Китаєць чесний. Його слово для нього закон. Як він береться щось зробити, то обов’язково зробить. А крім того, білі не вміють як слід господарювати. Ще й досі білий фермер цілком задовольняється одним урожаєм за раз і звичайною сівозміною. А добродій китаяга — він не такий, — він вирощує на тому самому клапті землі два урожаї водночас. Я сам бачив: редиска й морква, дві різні культури, на одній грядці.
— Але який же тут сенс? — заперечив Біллі. — Кожна дасть по півурожаю, та й квит!
— А отже й ні! — всміхнувся Ганстон, — Як морква підросте, її треба прополювати. Редиску теж. Але морква росте помалу, а редиска швидко. Доки морква дозріє й розростеться, редиска вже готова і її висмикують з землі. Стає більше місця для моркви, що доходить пізніше. Ото й спробуйте перекрити китаягу!
— Не розумію, чому білий не може робити того самого, що й китаяга, — запротестував Біллі.
— Може, — погодився Ганстон. — Але якраз у тім і річ, що він не робить. Китаєць працює сам безнастанно і землі не дає байдикувати. В нього все до ладу, в нього є система. Хто коли чув, щоб білий фермер вів рахункові книги? А китаєць веде. Він навмання нічого не робить, і будь-якої хвилини знає свої ресурси до останнього цента. І знає ринок. Він береться з обох кінців. Як це він примудряється — хто його відає, тільки запевняю вас, що ринок він знає краще за нас, комісіонерів.
Знову ж таки — китаєць терплячий, але не впертий. Даймо, він зробив помилку, — посадив щось таке, що, як виявляється, не матиме збуту. В таких випадках білий чоловік упреться на своєму, хоч ти гопки скач. А китаєць — він зробить усе, щоб по змозі менше втратити. Земля має родити й давати гроші. Не ремствуючи й не жалкуючи, китаєць, скоро побачить свою помилку, відразу береться за плуга, переорює землю — і садовить щось інше. Він має клей у голові. Він тобі гляне на паросток, що тільки-но вистромився з землі, і скаже, що з цього паростка буде: чи він захиріє, чи зросте, а якщо зросте, то який дасть урожай — добрий, середній чи поганий. Це один кінець. А тепер другий: китаєць регулює своє ростиво. Він пришвидшує достигання городини або стримує, — залежно від ринку. А коли на ринку належний попит — його врожай саме готовий, і він викидає його на ринок.
Розмова з Ганстоном снувалася кілька годин, і що більше розповідав він про китайців та їхнє господарювання, на душі у Сексон ставало все прикріше. Вона не мала сумніву у фактах, але вони її не вабили. Для них не було місця в її місячній долині. Аж коли, нарешті, балакучий єврей висів з потяга, Біллі висловив те, що бентежило Сексон.
— Що ж, ми не китаяги. Ми білі. Якому це китайцеві закортить гасати верхи задля власної втіхи? Чи ти бачила, щоб який китаєць кидався стрімголов у кармельські хвилі?.. Чи то боксував, боровся, бігав наввипередки та стрибав просто заради спорту? Чи ти бачила коли, щоб китаєць брав рушницю на плече, проблукав добрих шість миль і повертався додому щасливий з одним миршавим трусиком? Бо що китаєць робить? Одно працює до нестями! А до всього іншого йому байдуже. Та к лихій годині ту роботу, якщо крім неї нічого в житті не бачити! Я теж попрацював на своїм віку і, може, в роботі не поступлюся будь-кому з них. Але навіщо це? Відтоді, як ми з тобою мандруємо, Сексон, я зрозумів принаймні одне: робота повинна бути найменшою часткою життя. Господи! Якби в житті була сама робота, то краще вже одразу перерізати собі пельку. А я хочу мати і дробовика, й рушницю, й коня під собою. Я не хочу стомлюватися так, щоб не вистачало сили кохати свою жінку. Навіщо це — так багатіти, заробляти двісті сорок тисяч на картоплі?.. Ось хоча б і Рокфеллер. Адже він мусить живитися самим молоком! А мені давай печені й такий шлунок, щоб міг підошву перетравити! І мені треба тебе й удосталь вільного часу Для тебе, й радощів для нас обох! Що то за життя, коли без радощів?