— О Біллі! — скрикнула Сексон. — Я це сама відчула, тільки не могла слів знайти. Воно вже давно мене муляє. Я вже забоялася, що зі мною щось не гаразд, що я не створена для села… Я зовсім не заздрила тим сан-леандрським португальцям. Я не хотіла бути ані на місці далматинців з Пагарської долини, ані на місці місіс Мортімер. І ти теж не хотів. Нам треба місячної долини, де роботи було б не надміру, але вдосталь радощів. І ми шукатимемо її, аж доки не знайдемо. А якщо не знайдемо, то все одно житимем собі й розважатимемось так, як від того часу, коли ми залишили Окленд… Ми ніколи-ніколи не працюватимемо з тобою до нестями, правда?
— Ніколи у світі, — твердо заявив Біллі.
З клунками за плечима вони ввійшли до Блек-Даймонда, сільця з облупленими хатинами, розкиданими далеко одна, від одної. На головній вулиці стояла ковбаня чорної грязюки, ще не висохлої після останнього весняного дощу.
Хідники горбатилися від нерівних сходинок та площадок. Все тут здавалося не американським. Прізвища на вивісках брудних крамничок були такі, що американцеві їх і не вимовити. Єдиний брудний готель держав грек. І скрізь снували греки — смугляві чоловіки в високих чоботях та беретах, простоволосі жінки в строкатих сукнях, ватаги кремезних дітлахів — і все те белькотіло й галасувало чудернацькою мовою, жваво жестикулюючи, як то притаманно середземноморцям.
— Ні! Це не Сполучені Штати… — пробурмотів Біллі.
На березі стояли рибний та спаржевий консервні заводи, де робота аж кипіла, але й там вони марно шукали серед робітників американських облич. Біллі признав, що рахівники й майстри, мабуть, таки з американців. Але решта — то греки, італійці й китайці.
До пароплавної пристані підпливали яскраво розмальовані грецькі човни, вивантажували купи першорядного лосося і відпливали знову.
Нью-Йоркський Канал — як звалася тваниста річка з пристанню, — повертав на захід і на північ, а тоді впадав у спільне річище двох річок — Сакраменто й Сан-Хоакіну.
За пароплавною пристанню був ряд рибальських причалів, де сохли на кілках неводи; і тут, далеко від гомону й шуму чужинецького містечка, Сексон із Біллі поскидали клумаки, вирішивши відпочити. Високий шерехтливий очерет ріс просто з води побіля напівзігнилих паль причалу, де вони розташувалися. Проти містечка лежав довгий плискуватий острів зі смугою тополь, що зубчасто впиралися в небо.
— Точнісінько, як той вітряк на голландській картині у Марка Гола, — зауважила Сексон.
Біллі показав рукою на гирло річки, де поза широким водяним плесом білів гурт маленьких будиночків на тлі мерехтючого пасма невисоких Монтезумських пагорбів.
— Оті будиночки — то Колінсвіль, — пояснив він їй. — Там проходить Сакраменто, і по ньому можна дістатися до Ріо-Вісти, Айлтона, Волнот-Гроува, і взагалі до тих місць, що про них розповідав нам містер Ганстон. Це все острівці й рукави, через які лежить шлях до Сан-Хоакіну.
— Яке ж гарне сонечко, — позіхнула Сексон. — І так тут тихо, хоч і близько до цих чудних чужинців. І подумати тільки!.. По містах у цю саму хвилину люди б’ються і вбивають одне одного через роботу.
Коли-не-коли вдалині проносився пасажирський потяг, і гуркіт його відбивався луною від підніжжя гори Діабело, що вивищувалася тяжкою масою своїх двох горбів, прорізаних лісистими зморшками. А потім знову западала дрімлива тиша, аж доки порушить її далекий вигук чужоземною мовою або мотор рибальського баркаса в гирлі річки.