Підіймаючись вузькою дорогою через незайманий ліс на південь від Голд-Бічу, вони почули далеко попереду калатання дзвіночків. Проїхавши ще ярдів зі сто вперед, Біллі побачив достатньо широке місце, щоб розминутись, і зупинив коней. Тим часом веселі дзвіночки швидко наближалися згори до них. Долинув скрип гальма, глухе цокання кінських копит, різкий вигук погонича й жіночий сміх.
— Ото спритно правує! — пробурмотів Біллі. — Схиляюся перед ним, хто б він не був, — отак мчати по такій дорозі!.. Чуєш, чуеш! Та й міцні ж гальма!.. Гех! Ну й уміє ж, до ката!.. А які в них ресори, Сексон, — які ресори!..
З-за повороту дороги крізь дерева промайнули бистрі копита гнідої четверні й високі колеса невеликої брунастої двоколки.
Потім з-за ближчого повороту показалася передня пара коней, екіпаж зробив широку дугу, і за мить уся четверня понеслася просто на Робертсів, прогуркотівши по вузькому дерев’яному містку. На передку сиділи чоловік і жінка; за ними — японець у полоні численних валіз, вудочок, рушниць, сідел та друкарської машинки, а над ним здіймався ореол хитромудро прив’язаних до двоколки оленячих і лосячих рогів.
— Та це ж Гастінгси! — скрикнула Сексон.
— Го-го! — згукнув Гастінгс, спускаючи гальмо й зупиняючи коней.
Посипалися градом привітання, належна пайка яких припала і японцеві, знайомому Сексон і Біллі ще з «Блукала».
— Це вам не острови Сакраменто, еге ж? — звернувся Гастінгс до Сексон. — У цих горах самі лише давні американські піонери. І люди тут зовсім не змінилися. Як каже Джон Фокс-молодший, вони наші сучасні предки. Наші прадіди були, певно, як дві краплі води схожі на них.
Гастінгси розповіли про свою довгу подорож. Вони вже два місяці в дорозі й мають простувати все на північ — через штати Орегон та Вашингтон до кордонів Канади.
— Звідти ми відішлемо наших коней пароплавом, а самі повернемося залізницею, — закінчив Гастінгс.
— Але як отак гнати, то досі ви мали б уже бути багато далі, — критично зауважив Біллі.
— А ми часто зупинялися, — пояснила місіс Гастінгс.
— Ми побували у Гупському заповіднику, — сказав її чоловік, — потім спустилися човнами по річках Трініті й Кламат до океану. А зараз повертаємося, перебувши два тижні у справжніх нетрях округи Кері.
— Неодмінно там побувайте, — додав Гастінгс. — Нині ввечері ви дістанетеся до Гірського ранчо. А звідти можна звернути просто туди. Доріг, щоправда, там немає, вам доведеться полишити в когось коней. Але зате дичини!.. Я підстрелив п’ятьох гірських левів і двох ведмедів, не кажучи вже про олені. І, знаєте, там є невеликі табуни лосів… Ні-ні, лосів я не стріляв — це заборонено законом. Ці роги я купив у старих мисливців. Я вам усе зараз розповім.
Поки чоловіки розмовляли між собою, місіс Гастінгс і Сексон теж не гаяли часу.
— Що, знайшли свою місячну долину? — спитала письменникова дружина на прощання.
Сексон похитала головою.
— Ну то ще знайдете, якщо добре шукатимете. І обов’язково завітайте до Сономської долини й до нашого ранчо. Якщо ви доти її не знайдете, ми щось надумаємо.
За три тижні, вполювавши ще більше, ніж Гастінгс, гірських левів та ведмедів, Біллі виїхав з округи Кері й перетяв кордон Каліфорнії. Сексон знову побачила секвої. Але ці дерева були просто неймовірні. Біллі зупинив коней, скочив на землю й обміряв кроками окружність однієї секвої.
— Сорок п’ять стіп, — заявив він. — Отже, п’ятнадцять у перетині. Й усі вони такі, тільки ще більші. Ні, ось одне потонше. Тільки дев’ять стіп у перетині. А заввишки вони в сотні стіп!
— Коли я помру, Біллі, поховаєш мене у гаю з секвой, — промовила Сексон.
— А я не дозволю тобі померти раніше за мене! — обурився він. — Крім того, ми напишемо у своєму заповіті, щоб нас обох там поховали.