— Знаєш, це, може, й смішно, але я вже починаю любити цю гору, — зауважила Сексон. — І мені здається, що я вже її давно знаю і бачила, бо тут навколо все таке гарне!..
Вони переїхали через міст. Дорога круто повернула, і враз їх пойняло якоюсь таємничою прохолодною сутінню. Навкруги них гордо підносились угору секвої. Землю встеляло рожевим килимом осіннє листя. Де-не-де крізь густий присмерк цідився струмінь сонця, просвітлюючи похмурість лісу. Між деревами звивалися в глушину вабливі стежки, що приводили до затишних куточків, де колони червоних стовбурів сходилися в кола над могилами своїх предків, і лише діаметри кіл, якими вони росли, свідчили про титанічні розміри цих предків.
За переліском дорога звійнулася вгору до перевалу, що виявився тільки одним з підступів до гори Сономи. Далі їхали через хвилясте нагір’я й неглибокі вільготні провалля та каньйони, густо вкриті лісом. В деяких місцях дорога була зовсім вогка й в’язка від сусідніх джерел.
— Ця гора наче губка, — сказав Біллі. — Зараз кінець сухого літа, а тут усюди вільгота.
— Я знаю, що ніколи раніше тут не була, — міркувала вголос Сексон. — Але все тут таке мені знайоме!.. Мабуть, я вві сні його колись бачила… А ось і мадронові дерева! Цілий гай! І мансаніти! Мені здається, немов я повертаюся додому… Біллі, а що, коли це справді наша долина?
— Що приліпилася до гірського схилу? — осміхнувся він.
— Ні, — може, й ні. Я хочу сказати, — а може, це шлях до нашої долини? Бо шлях… усі шляхи до нашої долини мають бути чудові… І ще… я вже бачила все це, я снила ним…
— Тут таки чудово, — щиро згодився Біллі. — Я б не віддав і чверть милі цього краю за цілу Сакраментську долину з усіма її островами — та ще річкою на додачу. І я не я, якщо й оленів тут немає! А де є джерела, там є й річки, а отже, і пструги.
Вони поминули простору фермерську садибу з вигідним будинком та добрими клунями й хлівами і, проїхавши попід зеленою аркою дерев, вибралися на поле, що сповнило Сексон безмежним захватом. Воно простелилося легкою западиною по схилу гори над дорогою, зливаючись на обрії з лісом. Поле блищало, мов червлене золото в надвечірнім сонячнім промінні, а посеред нього росла самітна секвоя з обпаленою короною — правдиве тобі орле гніздо. Зелена гущавина доходила вгорі аж до самої, як їм здавалося, вершини; але, проїхавши далі й обернувшись востаннє на «своє поле», як вона сказала, Сексон побачила, що справжня вершина Сономи аж ген далеко, а гора за полем — то тільки невеличка її віднога.
Просто перед собою і праворуч поміж стрімчастих гірських хребтів, прорізаних глибокими зеленими каньйонами, а нижче вкритих садками й виноградниками, вони вперше побачили Сономську долину і пасмо диких гір за нею зі сходу. Ліворуч розбігалися смугами золоті пагорби й видолинки. Далі на північ лежала друга частина долини, а ще далі — стяга гір, найвища з яких спокійно виставила проти ніжно-рожевого неба зубчасто-рудаву вершину свого давно погаслого кратера. Гірське пасмо, що тяглося довгою смугою з півночі до південного сходу, ще було освітлене призахідним сонцем, а над Біллі й Сексон уже спустилася вечірня сутінь. Біллі глянув на Сексон і, побачивши захоплення в неї на обличчі, зупинив коней. Небо на сході зажевріло, і гори спалахнули всіма відтінками вина й рубінів. Долину Сономи почало затоплювати пурпуровим потоком, що підносився все вище й вище, заливаючи підошви й схили гір, затягаючи їх кармазиновим серпанком.
Сексон мовчки показала рукою на цю пурпурову повідь, що насправді була надвечірньою тінню гори Сономи. Біллі кивнув головою, цмокнув язиком на кобил, і фургон почав обережно занурюватись у теплий барвистий присмерк долини.
На взгір’ях їх обвивало чудовим свіжим вітерцем, що доносився за сорок миль із Тихого океану; а з кожної влоговини й видолинку дихала теплими повівами осіння земля, пряна від пахощів прив’ялих квітів, пожовклого листя та спалених сонцем трав.
Вони доїхали на край глибокого каньйону, що, здавалося, врізувався в саме серце гори Сономи. Сексон і тут не сказала ні слова, але, глянувши на її обличчя, Біллі сам зупинив коней. Міжгір’я вражало своєю дикою красою. Високі секвої росли вздовж усього каньйону. А в найвіддаленішому кінці його підносилися три округлі пагорби, густо покриті ялиною та дубом. Убік від пагорбів тягся другий каньйон, трохи менший, але так само порослий секвойєю. Біллі показав рукою на скошений луг під тими трьома пагорбами.