— Це вона, я знаю, — впевнено сказала Сексон. — їдьмо всередину, Біллі.
З-поза дерев виринув невеликий білий будиночок із побитими шибками.
— А ось і твої мадрони! — Біллі показав рукою на патріарха всіх мадронів, що стояв побіля будиночка. Дерево було таке здоровезне, що мало внизу футів шість у перерізі.
Пошепки розмовляючи, вони об’їхали навкруги занедбаного будинку, оточеного старезними дубами, і зупинилися перед невеличкою шопою. Не розгнуздуючи коней, а тільки прив’язавши їх, вони поспішилися оглянути все навколо. До луга стежка збігала досить круто, але схили густо поросли дубами й мансанітами. Продираючись крізь гущавину, вони сполохали зграйку перепілок.
— Ну, як з дичиною? — спитала Сексон.
Біллі всміхнувся й заходився уважно приглядатися до прозорого струмка, що розпливався на лузі. У цьому місці сонце висушило ґрунт, і він геть-чисто потріскався.
Сексон трохи засмутилася, але Біллі, мнучи пучками грудку землі, і не думав хнюпитись.
— Ґрунт ситий, — промовив він. — Не ґрунт, а сметанка. Його змивало сюди з гір десятки тисяч років. Але…
Він замовк, роздивився, як луг розташований, пройшов до секвой край поля і повернувся.
— Так, як тут є — воно й шеляга не варте, — заявив він, — Але коли докласти рук, то кращого й не схочеш. Треба лиш трохи глузду в голові та зрошувальних канав побільше. Цей луг — природний басейн, тільки воду пустити. А там за гайком — крутий спуск до річки. Ходім, я тобі покажу.
Через гайок вони вийшли до річки Сономи. Тут лона вже не співала, а утворювала спокійне плесо. Верби полоскали в ній свої віти, а потойбіч підносився урвистий берег. Біллі зміряв височінь берега поглядом, а глибину річки дрючком.
— П’ятнадцять стіп, — сказав він. — Можна пірнати з кручі, та й поплавати є де — туди й назад ярдів сто буде.
Вони пішли вздовж плеса. Річка робилася мілкіша, світячи кам’янистим дном, а далі розливалася другим плесом. Раптом у повітрі зблиснув пструг і зник у воді, залишивши по собі хвилясті кола на рівній поверхні води.
— Мабуть, ми таки не зазимуємо в Кармелі, — мовив Біллі. — Це місце просто створене для нас. Завтра вранці я довідаюся, чиє воно.
За півгодини, годуючи коней, Біллі звернув увагу Сексон на гудок паротяга.
— Ось тобі й залізниця, — сказав він. — Це потяг до Глен-Елена. Звідси туди одна миля.
Сексон уже дрімала під укривалами, коли Біллі нараз запитав її:
— А що, коли власник не схоче продати землю?
— Знайшов чим журитись! — переконано відказала Сексон. — Ця земля — наша. Я це знаю.
Розділ XVIII
Розбудив їх удосвіта Посум, обурено гавкаючи на білочку, що не хотіла спускатися з дерева до нього в зуби. А білочка так завзято цокотіла щось нагорі, що собача в нестямі поривалося вискочити на дерево. Біллі з Сексон аж зареготали, побачивши тер’єрову лють.
— Якщо це все буде наше, білочок тут ніхто не стрілятиме, — сказав Біллі.
Сексон стиснула йому руку й сіла. Здалеку долинув крик лугового жайворонка.
— Більше нема чого й бажати, — щасливо зітхнула вона.
— Окрім запродажної, — поправив Біллі.
Нашвидку поснідавши, вони подалися роздивлятися садибу й кілька разів обійшли її — від паркана й до річки і назад. Ділянка була неправильної форми. Біля підніжжя тераси вони виявили аж сім джерел.
— Ось тобі й водні запаси, — зрадів Біллі. — Проведемо канави, зоремо землю, і за допомогою добрив та води збиратимем урожаї цілісінький рік. Тут всього, мабуть, якихось п’ять акрів, але я не проміняв би їх на всі двадцять місіс Мортімер.
Вони стояли саме в старому садку на терасі, де нарахували двадцять сім здичавілих і занехаяних, але міцних фруктових дерев.
— А там, за будинком, у нас росли б ягоди. — Раптом Сексон щось спало на думку, і вона замовкла. — Оце якби місіс Мортімер приїхала та порадила нам! Як ти гадаєш, Біллі, згодиться вона?
— Звісна річ. Звідси до Сан-Хозе потягом годин чотири. Але спочатку нам треба тут зачепитися, а тоді вже можеш до неї писати.
З одного, найдовшого, боку невелику садибу обмивала Сонома, з двох інших боків стояв трухлявий паркан, а з четвертого текла Дикунка.
— Та ще ж у нас будуть такі добрі сусіди! — згадала Сексон. — Адже між ними й нами — тільки Дикунка.
— Але ферма ж тим часом ще не наша, — осмикнув її Біллі. — Знаєш що, ходімо до них. Вони нам про все розкажуть.
— Не наша — так буде наша, — промовила Сексон. — Головне було її знайти. А кому вона зараз належить, мене не обходить. Тут уже давно ніхто не живе. Але ж… Біллі… а тобі ця ділянка до серця?