— Усім чисто, — щиро відповів Біллі. — Шкода тільки, що тут затісно трохи.
Обличчя Сексон пойняв такий смуток, що Біллі радий був би вже відмовитися від своєї власної мрії.
— Добре, ми його купуємо — й край, — заявив він. — Щоправда, за лугом так багато лісу, що паші знайдеться хіба для якоїсь пари конячок та корівки. Та то пусте. Не можна ж мати всього одразу, а те, що є, страх яке гарне.
— Хай це буде лиш початок, — втішала його Сексон. — Пізніше ми зможемо ще докупитись — ну хоча б отой луг між трьох пагорбів, що ми бачили вчора.
— Де я бачив свої коні на пасовищі, — згадав Біллі, блиснувши очима. — А чом би й ні? Відколи ми в дорозі, здійснилося стільки наших бажань — то, може, й це теж здійсниться?
— Ми працюватимемо задля цього, Біллі.
— Працюватимемо, як чорти, — рішуче додав він.
Від хвіртки крізь гущавину вилася вузенька стежка, нею вони й пішли. Здалеку будинку зовсім не було видно — він виринув нараз перед ними з-під густої арки дерев. Цей восьмикутний двоповерховий будинок був такий пропорційний, що, незважаючи на свої два поверхи, здавався низьким. Він був невіддільною частиною цього куточка, ніби виріс із самої землі, як і навколишні високі дерева. Перед будинком не було ніякої галявинки, — зарості підступали до самого порога. Ґанок головного входу підвищувався над землею тільки на одну сходинку. Над дверима чудернацькими літерами було вирізьблено: «Затишний Притулок».
— Підіймайтеся сходами, голуб’ята, — почувся згори голос у відповідь на стук Сексон.
Відступивши назад і піднісши очі, Сексон побачила маленьку жінку, що всміхалася до них з вікна другого поверху.
В легенькій рожевій хатній сукні вона знову нагадала Сексон квітку.
— Штовхніть двері й заходьте, — знову почувся її голос.
Сексон увійшла перша, за нею Біллі. Вони опинилися в ясній просторій кімнаті. В каміні з неотесаного каменю жаріла здорова колода. На каміновій поличці стояв великий мексиканський глек з осіннім гіллям та витким диким виноградом, покритим легким пушком. Стіни було обшальовано деревом приємної барви, але не полірованим. Повітря просякло чистими пахощами лісу.
Всі кути в цій восьмикутній кімнаті були тупі. В одному з них містилася фісгармонія з горіхового дерева, в другому було багато полиць із книжками. У вікнах, під якими стояла низенька канапа, видніла мирна картина осінніх дерев та пожовклої трави з протоптаними стежками, що розбігалися в різних напрямках по невеликій садибі. Гарненькі кручені сходи вели на другий поверх. Там назустріч гостям вийшла маленька пані й провела їх до покою. Сексон відразу зрозуміла, що це кімната господині. Дві зовнішні стіни кімнати були суцільними вікнами. Від підвіконня й до підлоги йшли полиці з книжками. Книжки лежали скрізь — на робочому столику, на канапі, на бюрку, — видно було, що вони весь час у роботі. На відчиненому вікні стояв глечик з осіннім листям, додаючи чар смуглявій жіночці, що сіла в легеньке ротангове крісло-гойдалку, пофарбоване на червоне, — з тих ото, що в них люблять гойдатися діти.
— Дивна господа, правда? — по-дівчачому радісно засміялася місіс Гейл. — Але ми її дуже любимо. Едмунд зробив тут усе власними руками, все, все — навіть водогін, хоч мав з ним страшенно багато клопоту.
— І ту підлогу внизу, з твердого дерева?.. І камін? — питався Біллі.
— Все, все, — гордо відповіла господиня. — І половину всіх меблів. І це кедрове бюрко, і столик — усе чисто зробив власними руками.
— Такі чарівні руки, — несподівано вихопилось у Сексон.
Місіс Гейл швидко глянула на неї, і жваве її обличчя засвітилося вдячністю.
— Так, вони чарівні, найчарівніші у світі, — тихо промовила вона. — І яка ж ви любонька, що помітили це — ви ж тільки мигцем побачили їх учора.
— Я не могла не помітити, — просто відповіла Сексон.
Погляд її через голову місіс Гейл ковзнув на протилежну стіну, до привабливого малюнка на шпалерах, що зображував соти, поцятковані золотими бджолами. Картин у рамках на стінах висіло дуже мало.
— У вас самі портрети, — промовила Сексон, згадуючи прекрасні картини в бунгало Марка Гола.
— Мої вікна — ось рамки для моїх пейзажів, — відповіла місіс Гейл, показуючи рукою на ліс. — А у себе в кімнаті я хочу бачити тільки обличчя милих мені людей, які не завжди зі мною. Декотрі з них ввесь час блукають по світу.
— О, ви знаєте Клару Гастінгс! — схопилася Сексон на ноги, побачивши одну фотокартку.