Мері саме поралася коло обіду, і відчувалося, що ось-ось вона спалахне. Закотивши рукава і вдягнувши фартуха, Сексон взялася мити посуд, брудний ще від сніданку. Берт приніс із сусідньої пивнички великий глек шумного пива, і троє чоловіків, покурюючи й попиваючи, завели розмову про майбутній страйк.
— Давно треба було за розум узятися, — рішуче заявив Берт. — Давно пора — боюся тільки, чи вже не запізно.
Нас тепер голими руками можна взяти. Саме нагода останнім з могікан накласти по потилиці.
— Ще не знати, — заперечив Том, замислено попихкуючи люлькою. — Робітничі організації щодалі більше вбиваються в силу. Я пам’ятаю, як велося в нас у Каліфорнії, коли ще не було ніяких спілок. А тепер, дивіться — нормована платня, усталений робочий день і все таке…
— Ти говориш, як агітатор, що напускає туману на дурнів… — насмішкувато кинув Берт. — Насправді воно зовсім не так. Тепер на нормовану платню не купиш того, що колись на ненормовану. Ці профспілкові діячі ошукали нас. У Фріско спілчанські проводирі завели таку паскудну політику, якої навіть старим партіям не снилося: вони гризуться й сперечаються, але ніяк не поділять хабарів і раз у раз потрапляють до в’язниці. А яке становище теслярів у Фріско? Можна подумати, що вони всі до одного організовані робітники й одержують платню за спілчанськими ставками. І ти цьому віриш, Томе Брауне? Я скажу тобі, що то все брехня! Нема у Фріско жодного теслі, котрий у суботу ввечері не віддавав би частини свого заробітку підрядникові. А у Сан-Франциско засновують собі спілки, і спілчанські проводирі роз’їжджають по Європі на чужі гроші, якщо не розтринькали їх на адвокатів, щоб відкараскатися від в’язниці.
— Воно-то так, — згодився Том. — Ніхто цього не заперечує. Біда, що робітник наш не досить ще свідомий. Без політики не обійдешся, тільки треба, щоб політика ця була правильна.
— Соціалізм, еге? — глумливо перебив його Берт. — Та соціалісти продадуть нас не згірше за Руфів та Шмідтів!
— Беріть чесних людей, — промовив Біллі. — Це найголовніше. Ні, ні, я не обстоюю соціалізму, я далекий від цього. Мої діди й прадіди здавна жили в Америці, і я не хочу, щоб купка гладких німців та брудних російських євреїв, що навіть мови англійської не знають, учили мене, як керувати моєю країною.
— Твоєю країною! — скрикнув Берт. — Ех ти, дурнику!.. Та в тебе нема ніякої країни! То дитяча казка, якою тобі задурюють голову шахраї, щоб видерти зайвий гріш із кишені.
— А ти не голосуй за шахраїв, — спокійно відповів Біллі. — Якщо ми обиратимемо чесних людей, то й ставитимуться до нас по-чесному.
— Чому ти, Біллі, ніколи не приходиш на наші збори? — мовив Том. — Тобі б розкрилися очі, і на наступних виборах ти голосував би за соціалістів.
— Ніколи у світі! — жахнувся Біллі. — Доки твої соціалісти не почнуть балакати по-людському, ти мене на свої збори не заманиш.
Берт замугикав:
Мері страшенно сердилася на чоловіка за його бунтарські речі й за співчуття до страйкарів і не могла себе примусити озватися до Сексон, тож та, зацікавлена й здивована, мовчки прислухалася до розмови чоловіків.
— Куди ж ми котимось? — весело спитала Сексон, хоч серце їй стиснулося від болісного передчуття.
— Не котимось, а вже докотилися, — пробубонів Берт.
— М’ясо й масло знову подорожчали, — загарячкувалась вона. — Біллі врізали платню, а залізничникам ще торік. Треба щось робити.
— Єдине, що можна зробити — це боротись, як дияволи, — відказав Берт. — Боротись і згинути в борні. Ото й усе. Ми загинемо, але загинемо з честю.
— Не можна таке балакати, — незадоволено похитав головою Том.
— Час балачок минув, братику; настав час боротьби.
— Багато ти зробиш голіруч проти регулярного війська з кулеметами! — зауважив Біллі.
— О, не турбуйся — на світі є такі короткі палички, що з великим гуркотом вибухають і полишають діри. Є така річ, як порох…
— Ага! — вищирилась на нього Мері, взявшися в боки. — Так ось воно що! Так ось яке сміття знайшла я вранці у твоїй кишені!
Берт не звернув на неї уваги. Том заклопотано палив. На Біллиному обличчі проступало збентеження.
— Але ж ти це не серйозно, Берте? — спитав Біллі, виразно сподіваючись заперечливої відповіді.
— Цілком серйозно, як хочеш знати. Я б їх усіх спровадив чортові в зуби, доки сам не вріжу дуба!
— Він кровожерний анархіст! — поскаржилася Мері. — Отакі, як він, убили Маккінлі й Гарфілда і… і… всіх інших. Його повісять. Згадаєте мої слова! Добре, що хоч бодай діти нас поки що не обсіли.