— Та він тільки гороїжиться, — заспокоював її Біллі.
— Він тебе просто дратує, — мовила Сексон. — Берт завше був жартівник.
Але Мері похитала головою.
— Ні, то вже я знаю. Я чую, що він балакає вві сні. Він клене, лається й скрегоче зубами. Чуєте!.. Знов…
Берт хвацько відкинувся назад, спираючись стільцем об стіну, і завів своєї пісеньки:
Том загомонів щось про розсудливість та справедливість, але Берт, урвавши спів, накинувся на нього:
— Справедливість? Ще одна мильна бульбашка! Ось слухайте, я розповім вам про справедливість для робітництва. Пам’ятаєте Форбса? Алістона Форбса, що пустив за вітром каліфорнійський Альта-трест і поклав собі до кишені два мільйони? Що б ви думали, — я бачив його вчора в розкішному авто! А скільки йому присудили? Аж вісім років ув’язнення. А скільки він відсидів? — менш як два, — бачте, йому подарували, зваживши на кепський стан здоров’я! Це він ото — хворий!.. Та ми всі поздихаємо, заки він дуба дасть. А тепер гляньте сюди у вікно: бачите онде ґанок з обламаним поруччям? У тій хаті живе місіс Денекер. Вона прачка. Її старого чоловіка вбило на залізниці. Вигадали, що це сталося з його власної необережності, чи ще там щось, і вдові не дали ані цента відшкодування! її синові Арчі було тоді шістнадцять. Вийшов з нього справжній вуличник, чистий тобі волоцюга. Одного разу він утік до Фресно й заліз у кишеню якогось п’яниці. І знаєте, скільки він украв? Два долари вісімдесят центів. Вважайте — два вісімдесят! А що йому присудив паскудник суддя? П’ятдесят років. Вісім він уже відсидів у Сан-Квентіні.
І сидітиме там, доки не здохне. Його мати каже, що він уже на ладан дихає, бо сухоти, — але вона не має чим підмазати, щоб йому дали амністію. Арчі-хлопака поцупив у п’яного два долари вісімдесят центів і дістав п’ятдесят років ув’язнення. А Алістон Форбс розжився коло Альта-тресту на два мільйони — і не досиджує й двох років. То чия ж батьківщина оця країна? Твоя й Арчі? Ні, вже дзуськи! Це батьківщина Алістона Форбса… Отож-то!..
Мері підійшла до Сексон, що домивала останню миску, скинула з неї фартуха й поцілувала її так ніжно, як тільки може одна жінка поцілувати іншу, котра сподівається бути матір’ю.
— А тепер відпочинь, голубонько. Тобі не можна стомлюватися, а до кінця ще далеко. Я принесу тобі твоє шитво, і ти послухаєш розмову наших чоловіків. Тільки не вважай на Берта, — він навіжений.
Сексон шила й прислухалася, а на обличчі в Берта проступила прикра озлість, коли він побачив дитячу одіж, яка лежала в неї на колінах.
— Де ваш розум! — скрикнув він нараз. — Приводите на світ дітей, не маючи жодної надії, що зможете їх прогодувати!
— Чи не хильнув ти вчора ввечері зайвого? — осміхнувся Том.
Берт похитав головою. — І навіщо так бурчати? — добродушно озвався Біллі. — Все ж таки Америка непогана країна.
— Вона була колись непогана, — відказав Берт. — Ще тоді, коли всі ми були могікани. Але не тепер. Нас пограбовано. Нас скручено в баранячий ріг, загнано в безвихідь і покинуто напризволяще. Мої предки боролися за цю країну. І ваші так само. Ми визволили негрів, вибили індіян, ми пухли з голоду, мерзли, впрівали на цій землі й билися за неї. Вона сподобалася нам. Ми розчистили її, розорали, проклали шляхи, збудували міста. Кожен мав достаток. Ми й далі боролися за цю землю. Двох моїх дядьків убито під Гетісбергом. Усі наші брали участь у війні. Послухайте, що розповідає Сексон, — чого тільки не зазнали її предки, щоб дістатися сюди, чого вони не натерпілися, щоб придбати собі ранчо, коні, худобу й усяку всячину. І вони все оте здобули. І мої предки також, і її, Мері…
— І досі все втримали б, якби були вони спритніші, — не стерпіла Мері.
— Звичайно, — провадив далі Берт. — У цьому-то й суть. Ми невдахи. Нас ошукали. Ми не хтіли бути шулерами, не вміли фальшувати карт і програли. Бачте, часи змінилися, білі люди поділилися на два табори — на левів і на шкап. Шкапи працювали, а леви поглинали. Вони поглинули ферми, копальні, фабрики, а тепер уже й уряд. Ми — оті білі, ми нащадки тих білих людей, що були занадто чесні, щоб бути спритними, і тому програли. З нас злупили шкуру. Розумієте ви мене?