Сексон втупилася в нього на кілька секунд, аж доки не збудив її голос Берта. Той біг з кількома страйкарями вздовж вулиці, був уже недалеко від її вікон і вигукував: «За мною, могікани! Розіпнемо їх!»
У лівій руці він тримав кайло, а в правій — револьвер; набоїв уже не було, і барабан порожньо клацав під його конвульсійними пальцями. Зненацька перед хвірткою Робертсів Берт зупинився; кайло випало йому з рук, і він якось дивно крутнувся. Він падав, але на мить ще спромігся вирівнятись і шпурнув револьвера в лице штрейкбрехерові, що кинувся до нього. Коліна під ним почали підгинатись. Помалу, з неймовірним зусиллям схопився він правою рукою за штахет, сперся на нього і так само помалу став осідати. Юрба страйкарів пронеслася далі. Це була не борня, а різанина. Страйколоми та їхня охорона, приперті до Робертсового паркана, відбивалися, як зацьковані пацюки, але не могли встояти проти натиску сотні людей. Над їхніми головами маяли дрючки та кайла, клацали револьвери, брукове каміння летіло з близької відстані і добре влучало. Сексон бачила, як молодий Френк Девіс, Вертів приятель і батько немовляти, притулив цівку револьвера до живота штрейкбрехерові й стрельнув. Зусібіч лунали прокляття, чулися люті погрози, вигуки жаху й болю. Мерсідіз казала правду. Це вже не люди. Це звірі, що гризуться за кістки й перегризають одне одному горло.
«Робота — це кістка; робота — це кістка», — раз по раз повторювала подумки Сексон. Тепер уже вона негодна була відступити від вікна. Думок ніяких не було в голові. Вона тільки оніміло вдивлялась у цей жахливий вир, що крутився їй перед очима, немов фільм, пущений скаженим темпом. Вона бачила, як падають детективи, полісмени й страйкарі. Один тяжко поранений штрейкбрехер навколішках благав страйкарів змилуватися; хтось із супротивників копнув його по щелепах, і він звалився горілиць, а ще один, схилившись над ним, випустив йому в живіт цілу обойму набоїв. Якийсь страйкар схопив за горло іншого штрейкбрехера і, навалившись на нього, колодкою револьвера бив по обличчі. Рука з револьвером ритмічно зносилася вгору й падала. Сексон знала його, — це був Честер Джонсон. Вони зустрічалися на вечірках ще до шлюбу й не раз танцювали разом. Він був дуже чемний і добродушний. Сексон згадала, як колись у п’ятницю, після концерту міського оркестру, він був повів її ще з двома дівчатами до ресторанчика Тоні на Тринадцятій вулиці. А по тому вони подалися до кафе Пебста і, перед тим, як розійтися, ще випили по склянці пива. Невже це той самий Честер Джонсон?.. І раптом вона побачила, як товстун, що голова його й досі стирчала між штахетами, добув револьвера вільною рукою і, люто скосивши погляд, притиснув зброю Честерові до боку. Сексон спробувала остерегти вигуком, і це їй вдалося. Честер зиркнув на неї. Але в цей момент гримнув постріл, і Джонсон повалився на мертвого штрейкбрехера. На паркані повисло вже три тіла.
Тепер ніщо вже не могло її вразити. Майже байдужно дивилася вона на страйкарів, як вони перестрибнули через її паркан, потоптали геранії та віоли і зникли в проході перед будинком Мерсідіз. По Пайн-стріт, від залізниці, наближався загін залізничної поліції та детективів, що стріляли на бігу. А з другого боку Пайн-стріт громохко мчали три машини з полісменами. Страйкарі попалися в пастку. Тікати ще можна було тільки поміж будинків і через задвірки. Але проходи були неширокі, і не всі встигли протиснутися. З десяток страйкарів було затиснено між ґанком і стіною будинку Робертсів. З ними вчинили так само, як і вони чинили. Страйкарів навіть не намагалися заарештувати. Усіх їх дощенту перебили й постріляли розлютовані захисники порядку, помщаючись за своїх товаришів.
Коли все скінчилося, Сексон підвелась і, наче вві сні, важко спираючись на поруччя, зійшла з ґанку на вулицю. Гладкий ватажок усе ще підморгував до неї і махав рукою, хоча два полісмени вже заходилися витягувати його з-поміж штахетів. Хвіртку було зірвано з завіс, і Сексон здивувалася, що нічого цього не завважила, — вона ж начебто весь час була тут.