Очі в неї зайшли слізьми, посипалися болісні слова, і від цього наче полегшало. Але цілий день опісля її мучило непереможне бажання розповісти всьому світові про своє горе — розповісти всім, і банковому касирові, і підстаркуватому продавцеві в Селінгеровій крамниці, і сліпій жінці з малим проводирем, що грав на концертіно, — всім, окрім полісмена. Полісмени перетворилися для неї тепер на нові, страшні істоти. У неї на очах вони безжально вбивали страйкарів, — так само, як страйкарі вбивали штрейкбрехерів. І вбивали вони не через шматок хліба, вбивати — то був їхній фах. Чому вони не заарештували тих кількох страйкарів, припертих до її будинку? Вони могли це зробити, але не зробили. Тепер Сексон мимоволі обминала полісменів, переходячи аж на другий бік вулиці. То було глибше за її свідомість інстинктивне відчуття, що вони ворожа сила для неї та її близьких.
Якось на розі Восьмої і Бродвею Сексон зупинилася, чекаючи на трамвай. Полісмен на розі впізнав її і привітався. Вона зблідла, мов полотно, і серце їй болісно затріпотіло. Але ж то був лише Нед Германман, гладкий, веселий Нед, що всміхався ще добродушніше, ніж завжди. Вони вчилися в одній школі, і він сидів три роки на сусідній парті. А тоді ще цілих півроку вони вдвох роздавали книжки перед письмовими роботами з літератури. Коли ж у Пінолі стався вибух на порохових заводах і зі шкільних вікон повилітали всі шибки, тільки вони вдвох не піддалися загальній паніці. Обоє хоробро залишилися в класі, і розгніваний директор водив їх потім, як героїв, по всіх класах і в нагороду ще звільнив від лекцій на цілий місяць. А опісля Нед Германман пішов у полісмени, одружився з Ліною Гайленд і, здається, мав уже п’ятьох дітлахів.
Але тепер не те. Нед — полісмен, а Біллі — страйкар. Адже ж Нед може забити й замордувати її чоловіка так само, як ті полісмени забили й замордували страйкарів у неї біля ґанку!
— Що з тобою, Сексон? — спитав Нед. — Нездужаєш?
Вона похитала головою і, неспроможна вимовити й слова, поспішила до трамвая, що наближався до зупинки.
— Постривай, я допоможу тобі, — запропонував він.
Сексон аж сахнулася від нього.
— Ні, я почуваю себе добре, — хапливо промовила вона. — Я не сяду зараз. Я забула одну річ, треба вернутися.
З цими словами вона звернула вбік і хутко пішла вздовж Бродвею до Дев’ятої. Пройшовши квартал Дев’ятою, вона звернула на Клей-стріт, а звідти назад на Восьму і почекала на інший трамвай.
Помалу збігало літо, а становище в Окленді щодалі серйознішало. Здавалося, що капітал обрав саме це місто для жорстокої боротьби з організованим робітництвом. Декотрі підприємці оголосили локаут, чимало робітників страйкувало, інші не могли працювати у зв’язку із загальним страйком, і знайти якусь бодай просту, випадкову роботу стало майже неможливо. Біллі часом діставав поденний підробіток, але цього не вистачало: він насилу зводив кінці з кінцями, незважаючи на невелику допомогу зі страйкового комітету і сувору економію, що запровадила Сексон у господарстві.
Їли вони тепер незрівнянно гірше, ніж за першого року шлюбного життя. Сексон купувала гірші, дешевші продукти, а багато улюблених страв Біллі зовсім зникли з ужитку. Найпісніше м’ясо з’являлося лише зрідка на їхньому столі. Замість свіжого молока довелося задовольнятися згущеним у бляшанках, але незабаром і воно стало недосяжне. Масла теж було обмаль, і Сексон скупо поділяла на кілька грудочок той кавалок, що раніше звичайно пішов би на один підживок. Біллі любив випивати вранці по три склянки кави, а тепер діставав тільки одну. Стару кавову гущу Сексон розбавляла окропом, а каву брала ту, що по двадцять центів за фунт.
Злидні обсіли всю робітничу околицю. Родини тих робітників, які не брали участі у страйкові, однаково терпіли, бо страйк так чи інакше відбивався на всіх галузях промисловості. Багато нежонатих молодиків, що винаймали кімнати, тепер подалися шукати заробітку до інших міст, і весь тягар платні за помешкання лягав на обтяжені родини їхніх винаймачів.
— Боже! — скаржився різник у розмові з Сексон. — Ми, робочі люди, всі страждаємо. Жінка моя ось уже скільки часу не має за що підлікувати зуби. Незабаром, либонь, і я збанкрутую.
Одного разу, коли Біллі лагодився йти до ломбарду заставляти годинника, Сексон порадила йому позичити грошей у Біллі Мерфі.
— Я вже думав про це, — відповів Біллі, — та тепер невідповідний час. Я не розповідав тобі, що трапилося у вівторок у Спортивному клубі. Пам’ятаєш, я згадував якось про того йолопа, чемпіона американського флоту? Отож Біллі мав битися з ним і гадав, що долари вже у нього в кишені. Під кінець шостого раунду Біллі добре його натовк, а на сьомому був би й доконав, — та, як на гріх, зламав собі праву руку. Той йолоп, звісно, наскочив, як шуліка, на Біллі, і йому стався капець. Еге ж. Нам, могіканам, останнім часом круто ведеться.