— Цить! — скрикнула Сексон, мимохіть здригаючись.
— Чому? — Біллі в подиві аж рота розкрив.
— Не кажи цього слова! Його так часто вживав Берт.
— А-а, могікани! Гаразд, не буду. Хіба ти віриш у забобони, га?
— Ні, але в цьому слові стільки правди, що я не можу спокійно чути його. Іноді мені здається, що Берт мав рацію. Тепер не ті часи. Навіть за мого дитинства було інакше. Ми перейшли через прерії і відкрили цей край, а тепер не маємо змоги тут і на хліб собі заробити. І ні я, ні ти в цьому не винні. Просто, мабуть, сліпий випадок усе визначає — кому щастить, а кому ні. Інакше цього не з’ясувати.
— А як я нуджуся без роботи, — признався Біллі. — Пам’ятаєш, як я працював торік: жодного дня не прогуляв. І було б те саме й тепер, — а тут сиди, сиди тижнями, згорнувши руки. І справді, хто ж таки керує нашою країною?
Сексон давно вже не передплачувала газети. Часом син Мегі Донегю, що розносив «Трибуну», кидав їй на ґанок «екстрений» випуск. Газета писала, що організоване робітництво намагається захопити стерно державної влади і що це вони в усьому завинили, ці свавільці-робітники, як день у день твердили редакційні статті. Сексон цьому й вірила і не вірила. Занадто заплутана була для неї ця соціальна головоломка.
Незалежно від того, чим усе мало скінчитись, виглядало на те, що страйк оклендських биндюжників, підтриманих сан-франциськими биндюжниками та спілкою портовиків, затягнеться надовго. Оклендські конюхи та стаєнні, за малим винятком, теж приєдналися до биндюжників. Транспортові фірми і наполовину не виконували контрактів, але їм допомагало оклендське об’єднання підприємців. Власне кажучи, значна частина підприємницьких об’єднань Тихоокеанського узбережжя допомагала оклендським підприємцям.
Комірне Робертси вже заборгували за місяць, хоч за угодою мали вносити на місяць уперед — отже, вони вибилися з колії вже на цілі два місяці. Так само й за меблі заборгували за два місяці. На щастя, Селінгер не дуже напосідав на них.
— Ми вже попускаємо вам, як можемо, — пояснював Сексон його агент. — Мені наказано стягнути з вас чим більше, хоч при тім не надто напосідати. Фірма чинить по-людському, але ж і їй непереливки. Ви й уявити собі не можете, скільки таких неоплачених рахунків, як ось ваш, обтяжують фірму. Незабаром доведеться їй узятися рішучіше до справи, а то сама збанкрутує. Може, ви таки спромоглися б нашкребти якихось п’ять доларів на тому тижні — треба ж її заспокоїти.
Один з товаришів Біллі по стайні, Гендерсон, не пристав до страйкарів. Незважаючи на поради хазяїв їсти й ночувати у стайні, як і інші штрейкбрехери, Гендерсон щовечора повертався до свого будиночка. Він жив недалеко від Сексон, тут-таки за рогом, на П’ятій вулиці. Не раз вона бачила, як він із судком у руці зухвало проходить Пайн-стріт, а сусідські хлоп’ята біжать за ним здалеку й хором верещать услід, що він скеб і перекинчик. Одного вечора Гендерсон, ідучи на роботу й нехтуючи небезпекою, зайшов до салуну «Притулок візника» на розі Сьомої та Пайн-стріт. На своє нещастя, він зустрів там свого колишнього товариша по роботі Отто Френка, тепер страйкаря. І вже за кілька хвилин карета швидкої допомоги щодуху везла Гендерсона з проламаним черепом до шпиталю, а поліційне авто з Отто Френком ще швидше мчало до міської в’язниці.
Очі Мегі Донегю радісно блищали, коли вона розповідала Сексон цю подію.
— Так йому й треба, паскудному скебові, — закінчила вона, переводячи дух.
— Але ж бідолашна жінка! — скрикнула Сексон. — Вона така слабосила. Та ще й діти. Вона не дасть їм ради, якщо він помре.
— Їй теж так і треба, негідниці!
Сексон вразила ця жорстокість ірландки. Але Мегі не вгавала.
— Такого варті всі жінки проклятих скебів! Нащо вони живуть зі зрадниками? А діти? Хай діти дохнуть з голоду! Нащо їхні батьки видирають хліб іншим дітям з рота?
Місіс Олсен була не такої думки. Вона пожаліла Гендерсонів, але й тільки. Її сестра була дружина Френка, тож доля сестриної родини їй куди більше боліла.
— Якщо Гендерсон помре, Отто повісять, — бідкалася вона. — А куди подінеться тоді бідолашна Гільда? В неї ж хворі ноги, розширення вен! Хіба вона може вистоювати цілі дні на роботі? А чим я допоможу їй? Мій Карл теж безробітний.