— Ще б пак!
— Тепер багато людей живе на селі.
— А я ось завважив, що вони пруться до міста відбивати в нас роботу, — відказав він.
Розділ XII
Коли Біллі знайшов тимчасовий підробіток — найнявся підвозити матеріал для великого мосту, що будувався у Найлсі, — молодому подружжю полегшало. Перше ніж стати на роботу, він переконався, що всі робітники там спілчани. Але за два дні бетонярі покидали свої інструменти. Підрядники, що, очевидячки, цього й сподівалися, негайно набрали натомість італійців, не членів спілки. Тоді теслярі, каркасники й биндюжники теж покинули роботу. Біллі, не маючи грошей на квиток, подався додому пішки. Йти було далеченько, і він прийшов тільки присмерком.
— Не міг же я стати скебом, — закінчив він свою розповідь.
— Звичайно, Біллі, ти не міг, — погодилася Сексон.
Але все-таки вона дивувалася: як це так, людина хоче працювати, робота є, а працювати не можна, бо спілка забороняє! І навіщо взагалі ці спілки? Ну, а якщо вже ті спілки мусять бути, то чому не всі робітники до них належать? Тоді б не було ніяких страйколомів і ніхто не заважав би Біллі працювати кожен день. Сексон міркувала також, де б дістати лантух борошна, бо вже давно перестала купувати готовий хліб, а пекла вдома. Стільки сусідок перейшло, як і вона, на власне печиво, що бідному пекареві-валлійцю довелося замкнути свою крамничку й виїхати разом із жінкою та двома доньками. Куди не глянеш, промисловий конфлікт усім дошкуляв.
Одного дня пополудні до Робертсів завітав якийсь незнайомець, а ввечері Біллі повернувся з дивною новиною: досить йому сказати слово, розповів він Сексон, і йому дадуть посаду старшого у стайні на сто доларів у місяць.
Досяжність таких грошей просто приголомшила Сексон, тим більше, що перед ними стояла вбога вечеря: варена картопля, розігріті боби й маленька сирова цибулина. На столі не було ані хліба, ні кави, ні масла. Цибулину Біллі приніс у кишені — знайшов її на вулиці. А тут маєш — сто доларів у місяць! Сексон облизала сухі губи й, намагаючись не виказати хвилювання, запитала:
— Чому це старий хазяїн звернувся саме до тебе?
— Дуже просто, — відповів Біллі. — 3 тисячі причин. Він доручив Короля й Принца казна-кому, і Король закульгав. До того ж хазяїн, мабуть, довідався, що його скебам найбільше перепадає від мене. А старий Меклін, що хтозна-відколи за старшого в стайні, — він занедужав. Когось треба на його місце. Хазяїн мене знає — я працював у нього давно, і знає, що на мене можна звіритись, — на конях-бо я змалку добре тямлю. Хай йому чорт, таж окрім байдикування це єдине, на чому я знаюся!
— Але ж подумай, Біллі, — прошепотіла Сексон. — Сто доларів у місяць! Сто доларів у місяць!
— І відцуратися товаришів, — відказав він.
В голосі його не було ані запиту, ані ствердження — Сексон могла це зрозуміти, як собі хотіла. Вони глянули одне на одного. Вона чекала, що скаже він, а він мовчав і дивився на неї. Раптом вона відчула, що настав один з найкритичніших моментів у їхньому житті, і взяла себе в руки, щоб якомога спокійніше поставитись до цього. Біллі незворушно мовчав, не хотівши нав’язувати їй своєї думки. Він не хотів їй допомогти. В очах його не було ніякого виразу. Він просто дивився й дожидав.
— Ні… ні, ти не можеш цього зробити, Біллі, — промовила вона нарешті. — Ти не можеш відцуратись товаришів.
Він рвучко простягнув їй руку, і обличчя йому засяяло радістю.
— Дай-но мені! — скрикнув він, і руки їхні міцно стиснулися. — Ти найвірніша у світі дружина. Якби всі робітники мали таких жінок, ми не програли б жодного страйку.
— Як би ти повівся, бувши нежонатий, Біллі?
— Послав би хазяїна к бісу!
— То так само ти маєш зробити й тепер. За що ти стоїш, за те і я стоятиму. Інакше яка б з мене дружина була?
Сексон згадала про незнайомого, що заходив уранці; треба було користуватися з нагоди.
— Сьогодні був у нас один чоловік, Біллі. Він хоче найняти в нас кімнату. Я сказала, що побалакаю з тобою. Він дає шість доларів у місяць. Цих грошей вистачило б на половину внеску за меблі, та ще й на лантух борошна. В нас уже борошно скінчилося.
Для Біллі ця думка була нестерпуча; Сексон це знала і боязко стежила за ним.
— Мабуть, якийсь скеб?
— Ні, він кочегар — працює на товарняках до Сан-Хозе. Звуть його Деймс Гармон. Його нещодавно перевели сюди з Тракі. Він каже, що відсипається переважно вдень і тому шукає кімнати в тихій родині, без дітей.
Біллі погодився аж після довгої розмови, лише коли Сексон запевнила, що пожилець не завдасть їй надмірного клопоту. І все-таки Біллі заявив насамкінець: