— Але ж, Біллі, хіба він винен? — заперечила Сексон.
— А хто каже, що винен? — гостро відрізав Біллі. — Хіба мені не вільно погиркати, якщо спала охота? Це все мене дратує. На дідька нам робітничі організації, якщо кожен верне на своє? Отак би начхав на все і перейшов до хазяїв. А все ж не перейду, нехай їх чорти візьмуть! Хай не думають, що можуть покласти нас на лопатки — дзуськи!.. А проте — так мені сердито!.. Ввесь світ спантеличився, всім памороки позабивало. На якого біса нам спілка, коли вона не може виграти страйку? На якого біса лушпарити скебів, коли вони з усіх усюдів так і сунуть навалою? Всі показилися, — мабуть, і я з ними.
Цей вибух гніву в Біллі був такий незвичний, що Сексон іншого такого й не пам’ятала. Здебільшого він ходив мовчазний, затятий і сердитий, а віскі тільки додавало йому похмурої самовпевненості.
Одного разу Біллі повернувся додому аж по півночі; Сексон тривожилася тим більше, що того дня, як переказувано, зчинилася кривава бійка з поліцією. Вигляд Біллі ствердив ту чутку: рукава піджака майже обірвані, краватка зникла, комір — розстебнений, ґудзики на сорочці чисто всі повідлітали. Коли він скинув капелюха, Сексон мало не вжахнулася: на лобі йому світилася величезна гуля з яблуко завбільшки.
— Знаєш, хто це зробив? Паскудний німчик Германман своїм кийком! Ну, та колись я йому віддячу! А ще одному теж добре всиплю, коли минеться страйк і все ущухне. Його звати Бланшар, Рой Бланшар.
— Чи він не з тих Бланшарів, що «Бланшар, Перкінс і спілка»? — спитала Сексон, обмиваючи Біллі побите обличчя і силкуючись заспокоїти його.
— Еге ж, він син старого. За ціле своє життя ні за холодну воду не брався, знав тільки триндити батькові гроші, а тепер, бач, пішов у скеби. Для шику, щоб жука підпустити. Хоче, щоб газети про нього розписали, а мамзелі, за якими він упадає, зайойкали: «Ах, Рой Бланшар! Герой, молодчага!..»
Я цьому героєві колись добре морду розквашу — зроду ще не свербіли мені так руки!
А той німчик-поліцай — він уже своє дістав. Хтось проломив йому черепа здоровезною грудкою вугілля. Це коли підводи звертали з Восьмої на Франклін-стріт, біля старого готелю Галіндо. Там така бійка зчинилася, аж ну! І хтось ту брилу шпурнув із другого поверху. Билися за кожен шмат дороги, і цегла, і кругляки, і поліційні кийки — все пішло в діло. Викликати військо вони побоялися, та й самі стріляти не важилися. А ми ж їх попотрощили! Карети швидкої допомоги й патрульні машини добре напрацювалися. Урешті ми продерлися крізь шерег поліцаїв і таки перетяли дорогу валці на розі Чотирнадцятої й Бродвею, під самим носом будинку міської управи: накинулися на задні підводи, повипрягали коней з п’яти підвід, а студентам, що правили ними, всипали березової каші на добрий спомин. Якби не резерв полісменів, не минути їм шпиталю. Одначе ми їх на цілісіньку годину затримали. А трамваїв — і на Бродвеї, і на Чотирнадцятій, і на Сан-Пабло скільки око сягає — всі вулиці загачено!
— Ну, а що ж Бланшар? — нагадала Сексон.
— Він їхав попереду, саме на моїй підводі. Усі підводи були з нашої стайні. Назбирав собі гурт товаришів зі студентського братства, як воно в них називається, — таких, що звичні циндрити батькові гроші. До стайні вони, бач, приїхали в туристських машинах, а виїхали на підводах під охороною поліцаїв, — чи не половину всієї оклендської поліції закликали. Давно я такого не бачив: згори градом каміння, а кийки по наших головах тра-та-та, тра-та-та! І ще сам начальник поліції сидів у поліційному авто, як господь бог Саваоф! Біля Перальта-стріт ми з поліцією збилися в купу, авто застряло, і тут якась стара вискочила з воріт і лясь начальника дохлою кицькою в пику — бігме, так і дала поличника. Еге ж! Послухала б ти, що зчинилося тоді! «Арештувати цю жінку!» — гвалтує він, обтираючись хусточкою. Але наші хлопці оточили її і врятували від поліцаїв. Ох, і гарячий був день! Найближчий шпиталь так заюрмили, що довелося розтикати побитих по інших місцях — до шпиталю Сент Мері, Фабіоли чи ще там кудись. Вісьмох наших хлопців затримано, та ще дванадцятьох биндюжників з Фріско, що приїхали нам на підмогу. Ото вже б’ються хлопці, як чорти! Та й оклендських робітників, здається, чи не півміста стало нам до помочі — їх, либонь, цілий рій запроторили в хурдигу!