Він відчинив передні двері й зупинився. Сексон відчула на собі його погляд. Тоді двері зачинилися, і Біллі пішов.
Сексон сиділа приголомшена. Вона не думала — вона не знала, що думати. Усе це було якесь дике й неймовірне. Вона відхилилася у кріслі, заплющивши очі. У душі було порожньо й холодно, — настав кінець, кінець усьому.
Надвечір з вулиці залунали дитячі голоси. Сексон очунялася. Вже смеркло. Вона намацала лампу й засвітила. Тоді вийшла на кухню й довго дивилася на жалюгідну недоварену вечерю. Губи їй тремтіли… Вогонь у грубці погас. Вода википіла, картопля пригоріла. Сексон механічно вишкрябала горнятко, механічно попорала кухню й приготувала картоплю на завтра. Так само механічна роздяглася й лягла в ліжко. Було щось неприродне, ненормальне в її спокої: не встигла вона заплющити очі, як уже заснула важким сном. Прокинулася Сексон, аж коли вранішнє сонце залляло кімнату.
Минула перша її ніч без Біллі. Сексон вразилася, як це вона могла заснути, коли йому загрожувала небезпека? Вона лежала нерухомо з розплющеними очима, ні про що не думаючи. Біль у руці нагадав їй про вчорашнє: від залізних пальців Біллі на тілі в неї виступив чорно-сизий синець. Її здивувало не стільки те, що найдорожча людина могла заподіяти їй такого болю, як те, що, стиснувши на мить руку, можна так її покалічити. Яка страшна річ чоловіча сила! І немов зовсім безсторонньо вона подумала, хто з них двох — Чарлі Лонга й Біла — дужчий.
І лише коли вона вдяглася й запалила в печі, у голові їй зароїлися реальніші думки. Біллі не повернувся — отже, його заарештовано. Що вона має робити? Покинути його у в’язниці, вибратися звідси й почати нове життя. Бо хіба ж можливо жити з чоловіком, здатним на такі вчинки? Але чом би й ні? — виринула супротивна думка. Зрештою, він же їй чоловік. «На добру й на лиху долю», — ці слова у глибині свідомості бриніли монотонним акомпанементом до її думок. Покинути його — це здатися. А як повелася б її мати? Ні, Дезі ніколи б не здалася. Дезі боролася б до останнього. Отож і вона, Сексон, має боротись. Та й те сказати — на диво байдуже визнала Сексон, — що Біллі кращий за багатьох чоловіків, власне, кращий за всіх інших, про кого вона чула. Їй пригадалося, який він був ласкавий і чуйний до неї, як він любив примовляти: «Дешева рибка, погана юшка. Робертси не скнари».
Об одинадцятій годині до Сексон завітав товариш Біллин — страйкар Бад Строзере. Він розповів, що Біллі заарештовано, що він не захотів піти на поруки, відмовився від оборонця, попрохав, щоб його судили, і визнав свою провину; йому присудили шістдесят доларів штрафу або місяць ув’язнення. Він рішуче відмовився, щоб товариші сплатили за нього штраф.
— Він уперся й нікого не слухає, — закінчив Строзере. — Каже, відсидить, і край. Забагато він пив останнім часом, тож і згубив трохи клепок. Ось його записка. Якщо вам буде треба чого, пошліть по мене. Наші хлопці радо поможуть Біловій жінці. Ви — наша. Як у вас із грішми?
Сексон гордо відмовилася від допомоги, а записку розгорнула тільки тоді, як Строзере вийшов.
Люба Сексон, цього листа віддасть тобі Бад Строзере. За мене не турбуйся. Це мені наука: я сам заробив, ти сама знаєш. Я мов здурів тоді, а все ж мені дуже прикро. Не навідуйся до мене. Я не хочу. Як треба буде грошей, звернися до спілки, вони дадуть. Секретар там — порядний хлопець. За місяць я вийду. Ти знаєш, Сексон, що я тебе люблю. Скажи подумки, що пробачаєш мені цим разом, і тобі ніколи більш не доведеться мені пробачати.
Біллі
Після Строзера заявилися висловити Сексон співчуття Мегі Донегю та місіс Олсен; пропонуючи свою допомогу, вони мали тактовність не розпитувати багато про Біллі.
Пополудні прийшов додому Джеймс Гармон. Пожилець трохи шкутильгав, і Сексон помітила, що він силкується не показувати цього. Вона почала перепрошувати його за чоловіка, але він спинив її.
— Я не серджуся на вас, місіс Робертс. Я знаю, що ви цьому зовсім не винні. Від усіх оцих знегод ваш чоловік був сам не свій, та ще й випив, може, — а тут, як на гріх, я під руку навернувся, ну, й вийшло…
— Але все-таки…
Кочегар похитав головою.
— Я все це розумію. Далась і мені горілка взнаки. Хто з нас не грішив? І не варт було мені скаржитися, — то я зопалу. Тепер уже відійшов і сам дуже шкодую.
— Ви дуже лагідна людина, містере Гармоне… — промовила Сексон і зніяковіло додала: — Але… але тепер, коли його нема… ви розумієте, вам не можна тут залишатися.
— Звичайно, це якось незручно. Але не турбуйтесь: я зараз передягнуся й складу свої речі, а о шостій годині надішлю підводу за ними. Ось вам ключ від чорного ходу.