Я шепотів ці слова, і мені помалу легшало на серці. Зрештою все у волі моїй. Хай буде сумління керманичем моїм, а гріх мій застерігачем.
Бонтиволья, здавалося, мене розумів. Мені подобався цей пан із сухим гострим обличчям, і його сумні очі, в яких вряди-годи спалахував безумний вогник. Коли ми зустрічалися, дивився він на мене надто пильно. Терпляче вичікував, доки я отямлюся, але тримав мене в своєму замкові, очевидно, недаремно. Дивний острах оповивав мою душу, коли Бонтиволья втуплював у мене свої чорнющі очі: щось було в тому погляді не до кінця мені зрозуміле.
Одного теплого вечора, коли спалахували на небі зірниці, а зорі здавалися навдивовижу великими, ми сиділи супроти відчиненого вікна й дивилися на нічне місто.
— Я вірю в таємну силу, — сказав раптом Бонтиволья. — Але мені конче треба з’ясувати, чи вона існує по-справжньому. Коли б її не було, — додав він придушеним низьким голосом, — людське життя видавалося б нікчемним. Не може людина задовольнитися тільки тілесним життям, вона повинна мати в собі щось вище від того — дух багатогранний і перехідний. Я впевнений, — сказав він гаряче, і його погляд начебто перебрав у себе холодний блиск зірок, на які ми дивилися, — що дух мій живий не тільки в тілі моєму, але й у всьому, до чого я доторкаюся. Більше того, мій дух має жити в друзях моїх, а дух їхній — у мені. Я хочу зрозуміти цей закон, мову речей і таємницю сокровенного спілкування… Мені вже небагато залишилося, а я, друже мій, нічого не пізнав.
Миготіли на небі зірниці, освітлюючи все навколо химерним, трохи моторошним світлом, зірвалася, пролетіла і впала десь зірка, над горою зупинився місяць, розливаючи довкіл перламутрове сяйво.
— Я багато роздумую, — сказав Бонтиволья. — Тіло моє нікчемніє, і тільки сильні збудження підтримують його силу.
Мов на доказ своїх сліз, Бонтиволья закашлявся. Бухикав, і обличчя його в місячному світлі набуло землистої барви. Відкашлявшись, ще довго з присвистом віддихувався. Рот розкрився, звідти визирнули темні, попсовані зуби. Мені раптом стало жаль цього чоловіка і за це його безсилля, і за ті дивні його думки. Очі в нього горіли незвичайним, аж несусвітним, зеленим світлом.
— Не тримаю тебе, — сказав він, віддихавшись. — Хочеш — іди, а хочеш — лишайся. В будь-яку хвилину я відпущу тебе, але, кажучи відверто, покладаю на тебе особливі надії.
Зоріли на мене чорні, палкі очі, повні трохи безумного світла. Я дивився на нього і незвідь-чому уявляв велике поле і на тому полі високу жінку в барвистій одежі. Йшла й вимахувала косою. І клалися їй під ноги колоски, а вуста її всміхалися. Вряди-годи вона заводила пісню, і це нагадувало спів піску чи снігу. За спиною в неї слалася ніч, а на полі палали в місячному сяйві тисячі міцно сповитих снопів.
— У тебе дивне обличчя, — сказав Бонтиволья. — Зрештою коли я починаю вдивлятися в тебе, на мене, буває, нападає страх. Ну то що, складемо спілку?
Я вагався: піти від нього так просто не міг. І не піти також. Душа моя в той вечір була дивно схожа на небо з його безнастанними спалахами зірниць, і я сумно вдивлявся в нього. Бонтиволья, однак, чекав від мене відповіді. Стис кулаки, подався вперед, його гостре й худе обличчя було насторожене і сумне, а губи ледь-ледь розсувала бліда усмішка.
— Не можу довго затримуватися у вашій землі, — сказав я повільно, все ще не відриваючи погляду від засипаного величезними зорями неба. — Батьківщина кличе мене. Але поти… поти я пропоную вашій милості безкорисливу дружбу.
…Ми виїздили на конях у гори і весь час здебільшого мовчали або перекидалися загальниками. Мені й справді не хотілося під ту хвилю розмов, я думав про рідних своїх і далеку свою домівку. Дихав запашним повітрям батьківщини, бачив рідні краєвиди і рідні дороги. Я хвилювався від запахів чебрецю, материнки й кашки. Мені й тут дзвонив над головою жайворон, і тут я бачив стрімкий лет орла чи яструба, але це ще більше мене розтривожувало. Звіддалік до мене долинали м’які голоси: рідну мову я чув серед цих чужих краєвидів.
Вряди-годи Бонтиволья зіскакував з коня, щоб зірвати якусь квітку чи травину. Він розповідав мені про ці рослини, і його голос звучав, наче текло розплавлене скло. Часом він зривався і біг, накульгуючи, з сачком за метеликом чи ящіркою. Він добре знав цю землю, її рослини і живий світ, і тільки я блукав по ній похмурим чужаком. Дивився без посмішки, як бігає по стежках мій приятель, як падає він, щасливий, у траву і сміється нервовим сміхом. Допомагав йому звестися, і він тоді сильно стискав мою долоню.