Однак Міхей знав, що в зауваженні про виголошеній науці вовка, якого він міг сміливо назвати своїм найкращим другом, приховувалося щось важливе. Люди займали все нові простори та розмножувалися, мов бобаки. Вовків ставало все менше й менше, і вони були змушені створювати січі в місцях, найвіддаленіших від людських поселень. Відколи землі, які ми називаємо Україною, потрапили під владу Московії, вони стикалися не лише з татарськими набігами та козацькими загонами, а й з регулярною армією. Виявилося, що російські пани ненавиділи все, що вони могли вважати загрозою своєму правлінню, а вільні зграї та неприступні січі були їм сіллю у оці. За часів правління Речі Посполитої племена вовків жили у відносному мирі на цих кривавих землях, і королівські чи магнатські війська їх майже не турбували. Однак, протягом останнього століття вовкам доводилося ховатися та стежити, щоб ніхто не знайшов січі чи тимчасові поселення менших зграй. Зрештою, мігруючі популяції взагалі перестали спілкуватися; ніхто не знав, скільки січей залишилося і де вони знаходяться.
— А ми вважали, що це татари та козаки хочуть нас винищити, — зітхнув одного разу Кирило, коли вони розмовляли під час самотнього полювання. — Ми не усвідомлювали, що інші люди будуть так люто нас переслідувати. Московити ставляться до нас як до диких тварин. Гірше, насправді, тому що вони не так бояться диких тварин.
— І саме цього ми й мали очікувати, коли вони вторглися в Україну. Пам’ятаєш, як Хмельницький, щойно піддавшись під царя, привів від них солдатів та ченців, щоб зачарувати нас? Ми мали б тоді здогадатися, що з нами може статися, якщо вони захоплять ці землі.
Тоді Кирило коротко, без гумору засміявся.
— Знаєш це прислів’я: "Поляк після події мудрий"?
— Знаю, всі його знають, особливо там, де поляків не люблять.
— А Скапулярія пам'ятаєш? Звичайно ж , – відповів він сам собі. — Зрештою, ми були в його норі, перш ніж він додав нас до своїх злодюг. Він говорив про якогось римописаку, який закінчував один із віршів такими словами: "Нову притчу поляк собі затягне в курінь, що і до, і після шкоди він дурень".
— Можливо. Ти, хіба, пам’ятаєш з того часу більше, ніж я. Але до чого ти це кажеш?
— Бо боюся, що ми самі виглядатимемо дурнями, і до, і після шкоди.
Міхей, згадуючи ту розмову, весь час озирався навколо та прислухався. Двір коваля був зовсім тихим і спокійним. Навіть як для ночі, там було аж надто мирно.
Біля кузні височіла невелика, видовжена купка свіжої землі з православним хрестом. На знак Міхея Степан навшпиньки підійшов туди й обережно обнюхав могилу.
— Неглибоко закопаний труп, отамане, — доповів він, повернувшись. — І труп гнилий, бо сморід просочується землею.
— Візьми Павлука та перевір будинок. А ти, Гуруд, йди з Кирилом до кузні. Я понюхаю двір і дорогу.
Тепер він був певен, що на подвір’ї немає живої душі. Вони, безсумнівно, запізнилися. На маленькому подвір’ї та на дорозі, що вела з села, він відчув запахи багатьох коней і людей. Принаймні п’ятнадцяти, можливо, навіть двадцяти. Ті були тут щонайменше кілька днів тому. Над могилою справді висів смертельний сморід, ніби там було поховано тіло в стані розкладу, і до того ж дуже неглибоко. Що тут сталося? Отаман зрозумів, що відповідь на це питання може бути дуже важливою. Або зовсім неважливою. І ця невизначеність дедалі більше його дратувала.
Він стояв посеред двору, чекаючи на інших.
— Кузня порожня, — заявив Кирило, коли вони виходили з молодим Гурудом.
— Але в будинку, в першій кімнаті, два трупи, — сказав Степан. — Жінка та підліток, мабуть, дружина коваля та якийсь помічник. Вони вже почорніли та смердять.
— Тоді там, мабуть, лежить коваль. — Міхей вказав на могилу. — Його треба викопати.
Гуруд хотів щось запитати, але Кирило попередив його. Якщо ватажок вважає за потрібне, треба слухатися без зайвих слів. Ватажок знає свою мету і не зобов'язаний повідомляти будь-якому юнакові. Але Міхей, серед інших причин, стільки років був ватажком січі: він знав, коли потрібно висловити розуміння до цікавості своїх товаришів і визнати їхнє право її задовольнити.
— Знаю, що людський труп огидний, — сказав він, дивлячись на обличчя своїх супутників. Для людини вони були б оповиті темрявою, але погляд вовкозака, навіть не в повний місяць і без перетворення, був набагато гострішим за людський. — Я не хочу сам розкопувати цю могилу, але я маю переконатися, що коваля поховали тут. Бо якщо він живий і його забрали звідси, тоді ще нічого не втрачено.
— І що б це означало? — наважився запитати Павлук.