Енні машинально засунула наручники в кишеню, наче в будь- якому пристойному господарстві засоби обмеження свободи зберігалися поруч із серветками «Клінекс» та вішаками для одягу.
— Що таке арешт майна? — перепитала Вілкс. — Вони що, заберуть мій будинок? Вони це мають на увазі?
— Ні, - відповів Пол. — Це означає, що…
Він прочистив горло, і рот заповнився отруйним посмаком ганчірки. Груди судомно здригнулися, але Пол зумів побороти бажання вивергнути вміст шлунку. Енні, не зважаючи на його потуги, стояла біля ліжка та нетерпляче позирала на бідолаху, очікуючи відповіді. За деякий час він спромігся сказати:
— Це означає, що ти просто не маєш права його продавати.
— Просто? Просто ? Дивний зміст ви вкладаєте в слово «просто», містере Пол Шелдон. Хоча, певно, такому багатенькому містеру Розумаці, як ви, злигодні нещасної вдови видаються дрібницями.
— Аж ніяк. Я вважаю, що твої проблеми — це мої проблеми, Енні. Я просто мав на увазі, що арешт майна дійсно видається дрібницею в порівнянні з тим, що вони можуть зробити в разі подальшої недоїмки. Ти ж уже пропустила термін?
— Недоїмки. Тобто заборгованості?
— Так, заборгованості, прострочення платежів…
— Я не якась там канюка-жебрачка! — Енні задерла верхню губу, зблиснувши зубами. — Я завжди сплачую рахунки! Просто… просто цього разу…
«Ти забула, чи не так? Так само, як забуваєш змінити лютий на березень на тому клятому календарі. Але заборгованість із квартальної оплати за житло — то вже набагато серйозніше, ніж гортання календарних сторінок. І ти злишся, бо вперше забула про таку важливу річ. Бо твій стан дедалі погіршується, Енні, чи не так? Із кожним днем тобі стає трохи гірше. Психопати певною мірою здатні функціонувати в реальному світі, інколи їм навіть удається виходити сухими з дуже каламутної води, як ти вже сама переконалася. Але між керованою та некерованою психопатією пролягає дуже тонка межа. І з кожним днем ти невпинно наближаєшся до цієї межі… і знаєш про це».
— Просто з голови вилетіло, — похмуро пояснила Енні. — Я тут із тобою мотаюся, наче однорукий шпалерник.
Полові сяйнула думка — дуже непогана думка. Вона містила необмежений потенціал, так би мовити, вислужитися перед начальством.
— Я знаю, — досить відверто мовив він. — Я завдячую тобі життям, а завдаю лише прикрості. У моєму гаманці лежать чотири сотні баксів, і я хочу, аби ти витратила їх на погашення заборгованості.
— Ой, Поле… — сказала Енні, поглядаючи на нього знічено, проте задоволено. — Я не можу брати гроші в тебе …
— Вони вже не мої, - посміхнувся Пол, надаючи своєму обличчю виразу «нумо, крихітко, я ж тебе люблю!», а подумки розмірковуючи: «Чого я дійсно хочу, так це щоби ти позабувала все на світі, а я отримав змогу дістатися до одного з твоїх кухонних ножів. Будь певна, мені не забракне сил і жвавості скористатися ним. Ти горітимеш у пеклі секунд десять, поки не помреш».
— Вони твої. Можеш вважати це першим внеском за лікування, якщо хочеш, — сказав він, помовчав і зрештою ризикнув додати: — Якщо тобі здається, що я не відчуваю жодної подяки за врятоване життя, то ти й справді божевільна.
— Поле… Ну, я не знаю…
Він посміхнувся ще ширше і спробував («Боже, поможи мені» ) щиросердно передати чарівливість своїх намірів.
— Я серйозно. Ти врятувала життя не лише мені — якби не ти, Мізері би й досі лежала у своїй могилі.
Тепер Енні сяяла від радості та геть забула про папірець, який тримала в руці.
— А ще ти побачила всі мої вади, допомогла стати на шлях істини. За це я тобі винен набагато більше, ніж чотириста баксів. І, якщо ти не візьмеш гроші, я ображуся.
— Ну, я… гаразд… дякую.
— Це я тобі маю дякувати. Можна поглянути на той документ?
Вона віддала йому папірець без жодних заперечень. То було повідомлення про прострочення заборгованості з оплати податків. Попередження про арешт майна виявилося звичайною формальністю. Пол швидко пробіг очима текст, а потім віддав аркуш Енні.
— У тебе є гроші на рахунку?
Вона відвела погляд і відказала:
- Є трохи заощаджень, але не в банку. Я банкам не довіряю.
— Тут сказано, що на твоє майно буде накладено арешт, якщо ти не погасиш заборгованість до двадцять п’ятого березня. Яке сьогодні число?
Вона насупилася та глипнула на календар.
— Ой, лишенько! Це ж неправильна дата!
Енні відкинула сторінку. Хлопчик на санчатах пропав, і з цього приводу Пол відчув безглуздий жаль. На березневій сторінці білий потічок стрімко прокладав собі дорогу між сніговими заметами.
Вілкс підсліпувато щулилася на календар і зрештою заявила:
— Двадцять п’яте березня — це сьогодні .
«Як пізно, Господи, як пізно, невже стільки часу минуло?» — подумав Пол і сказав:
— Ну звісно, ось чому він сюди приїхав…
«Він же не казав, що вони вже наклали арешт на твоє майно, Енні. Він намагався пояснити, що їм доведеться накласти арешт, як сьогодні до закриття банків ти не розв’яжеш калитку. Власне, чоловік намагався зробити тобі послугу».
— Але якщо ти встигнеш заплатити п’ятсот шість доларів до того…
- І сімнадцять центів, — обурено вставила Енні. — Не забувай про ці кукурікнуті сімнадцять центів.
— Гаразд, і сімнадцять центів. Якщо ти сплатиш борг сьогодні, до того як у місті позакриваються фінансові установи, то арешту не буде. І якщо городяни ставляться до тебе так, як ти кажеш, Енні…
— Вони мене ненавидять! Вони всі проти мене, Поле!
— …то вони зможуть підкопатися під тебе саме через податки. Погрожувати арештом майна за одне-єдине прострочення квартальної оплати — досить підозріла річ. Щось тут нечисто. Смердить аж до неба. А якщо ти пропустиш кілька оплат, вони зможуть забрати твій будинок та пустити його з аукціону. Звучить неймовірно, але юридично вони матимуть на це право.
Енні засміялася уривчастим, гавкаючим сміхом:
— Хай лише спробують! Я їм кишки випущу, ось що я тобі скажу! Ото так! Ото так- перетак !
— Зрештою, кишки випустять із тебе, — тихо вимовив Пол, — але справа не в тому.
— А в чому ?
— Певно, в Сайдвіндері знайдуться люди, які роками не сплачують податків. І ніхто не забирає їхні будинки, ніхто не виставляє їхнє майно на аукціон у міській ратуші. Найгірше, що може трапитися з такими громадянами, це відключення водопостачання. Візьмемо для прикладу Ройдманів, — зауважив Пол і пильно глянув на Енні. — Гадаєш, вони вчасно сплачують податки?
- Ота біла наволоч? — вискнула Енні. — Не сміши мене!
— Здається, вони хочуть тебе звідси вижити, Енні, - сказав Пол, і він дійсно так вважав.
— Я ніколи звідси не поїду! Лишуся туточки, їм на зло! Житиму туточки й плюватиму їм просто в очі!
— Ти знайдеш іще сто шість баксів, до тих чотирьох сотень із гаманця?
— Так, — обережно, проте з полегшенням відповіла вона.
— Добре, — сказав Пол. — Тоді я раджу сплатити цей довбаний податок не пізніше, ніж сьогодні.
«А поки тебе не буде, я подбаю про ті кляті риски на одвірку. А коли розберуся з ними, стану шукати спосіб забратися звідси на хрін, Енні. Бо я вже трохи втомився від твоєї гостинності».
Пол натягнуто посміхнувся.
— Сімнадцять центів, напевне, знайдуться в тумбочці біля мого ліжка, — додав він.
Енні Вілкс мала власні принципи й чітко їх дотримувалася, якими б дивними вони не були. Вона могла напоїти Пола брудною водою з відра, могла не давати ліків, прирікаючи його на страждання, могла закувати в наручники та запхати до рота ганчірку, що смерділа полірувальним воском, і, зрештою, вона змусила його спалити єдиний примірник нового роману. Але Енні не змогла витягнути гроші з чужого гаманця. Вона принесла його Полу (старий потертий «Лорд Бакстон», який був у нього ще з коледжу) та вклала до рук.