Енні глянула на нього.
— Знаєш, я його не вбивала.
— Енні…
- Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий, і не було би всієї цієї бякоти, яку доведеться прибирати мені.
— Так, — сказав Пол. — Він би поїхав собі спокійно, а що було б зі мною, Енні?
Вона витягувала шланг з підвалу й намотувала його на руку.
— Не розумію, про що ти.
— Усе ти розумієш, — незважаючи на шок, йому вдавалося зберігати спокій. — У нього була моя фотографія. Вона зараз у твоїй кишені, чи не так?
— Не питай мене нічого, і я не буду тобі брехати.
На стіні будинку, зліва від вікна Пола, стирчав водопровідний кран. Енні почала насаджувати на нього шланг.
— Поява представника поліції штату з моєю фотографією означає, що мою машину знайшли. Ми обоє знали, що рано чи пізно це станеться. Я тільки дивуюся, що минуло стільки часу. У романі машину безслідно би змило течією, і я гадаю, що мені б навіть вдалося переконати в цьому читачів. Однак у реальному житті це неможливо. Але ми продовжували брехати самі собі, чи не так, Енні? Ти — через книжку, а я — щоби зберегти своє життя, яким би мерзенним воно не було.
— Не розумію, про що ти говориш, — сказала Енні та відкрутила кран. — Я тільки знаю, що ти вбив цього бідолашного хлопця, коли жбурнув попільничку з вікна. Тепер ти плутаєш те, що могло статися з тобою , з подіями, які вже сталися з ним .
Вона вишкірилась. Її посмішка світилася безумством, але Пол також помітив у ній дещо, що по-справжньому його налякало. Він побачив свідоме зло — демона, що ховався в її очах.
— Ах ти курва, — промовив він.
- Божевільна курва, ти це хотів сказати? — запитала вона, так само посміхаючись.
— О, так, ти божевільна, — відповів він.
— Ну, ми ще поговоримо про це, чи не так? Коли в мене буде більше часу. Довго будемо про це говорити. А зараз я дуже зайнята, сам бачиш.
Вона розмотала шланг і повернула важіль. Приблизно півгодини вона змивала кров з косарки, з доріжки, з моріжка, а у водяних бризках виблискували різнокольорові веселки.
Потім вона закрутила важіль і пішла вздовж шланга, намотуючи його на руку. Було ще світло, але тінь Енні вже волочилася слідом за нею. Шоста година вечора.
Вона від’єднала шланг від крана, відчинила підвал і кинула туди зелену пластикову змію. Потім зачинила дверцята, перекинула засув і зробила крок назад, щоб оглянути вкриту калюжами під’їзну доріжку й траву, що мала такий вигляд, наче на ній випала рясна роса.
Енні знову підійшла до косарки, забралася на неї, завела мотор і здала назад. Пол злегка всміхнувся. Їй диявольськи щастило, і коли Енні була в скруті, то ставала майже диявольськи розумною — але майже було ключовим словом у цьому реченні. Якось вона вже забула сплатити рахунки, але вислизнула з усіх негараздів, головним чином завдяки везінню. Тепер вона знову дещо забула. Пол це помітив. Вона змила кров з косарки, але забула про ножі внизу. Вона могла згадати про це потім, але Пол так не думав. Бувало, що безпосередньо після страшних подій у неї з пам’яті випадали деякі речі. Йому спало на думку, що розум і косарка мали багато спільного: усе, що на виду, перебувало в повному порядку. Але якщо їх перекинути та поглянути на механізми, то можна було побачити залиту кров’ю вбивчу машину з надзвичайно гострим лезом.
Енні повернулася до дверей на кухню та знову зайшла в будинок. Вона піднялася нагору, і Пол почув, як вона почала переривати речі в кімнаті. Потім вона спустилася вниз, цього разу повільніше, тягнучи за собою щось м’яке й важке. Після хвилинних роздумів Пол підкотив візок до дверей і притулив до них вухо.
Глухі, неясні кроки — вони віддалялися. Їх супроводжувало м’яке гупання, неначе щось раз у раз падало на підлогу. Аж раптом його мозок заполонила панічна здогадка, і від жаху кров припливла до голови.
«Дровник! Вона пішла в дровник по сокиру! Знову сокира!»
Але це був лише хвилинний регрес, тож Пол, не вагаючись, відкинув його. Енні йшла не в дровник, вона прямувала в підвал. Волочила щось у підвал.
Пол почув, як вона знову піднімається сходами, і відкотив візок до вікна. Коли кроки Енні завмерли біля його дверей, а потім у шпарині заскреготав ключ, він подумав: «Вона прийшла, щоб убити мене» . І єдиною реакцією на цю думку були втома й полегшення.
Двері відчинилися. Енні стояла на порозі, задумливо роздивляючись Пола. Вона переодяглася в свіжу білу футболку й бавовняні штани. Через плече висіла невеличка сумка кольору хакі (завелика як на гаманець, проте замала як на рюкзак).
Коли вона увійшла, Пол із подивом виявив, що до нього повернулася здатність говорити, і промовив навіть із деякою гідністю:
— Давай, убий мене, Енні, якщо вже вирішила. Але вияви хоч якесь співчуття і зроби це швидко. Не відрізай нічого від мене.
— Я не збираюся вбивати тебе, Поле, — сказала вона, помовчала й додала: — Принаймні, якщо мені хоч трохи щаститиме й надалі. Тебе було би слід убити, це я знаю, але ж я божевільна, правда? А божевільні часто не дотримуються власних інтересів, так?
Вона обійшла його ззаду, розвернула візок і викотила з кімнати в коридор. Пол чув, як сумка важко плескала по її боці, і йому спало на думку, що він ніколи раніше не бачив цієї торбинки. Якщо Енні вирушала в місто в сукні, то брала з собою величезний, безрозмірний гаман, на кшталт тих, що незаміжні жіночки носять по церковних розпродажах. Якщо ж на ній були штани, то вона вирушала з гаманцем у кишені, як чоловік.
Сонячне світло, що проникало в кухню, було яскравим і золотавим. Тіні від ніжок стола лежали на лінолеумі горизонтальними смугами, нагадуючи тюремні ґрати. Згідно з годинником, що висів над плитою, було чверть на сьому, і, хоча Пол мав усі підстави вважати, що Енні забуває наводити час так само, як перегортати сторінки календарів (власне, той, що висів на кухні, дістався травня), начебто все було правильно. Він чув, як десь у полі заводили пісню перші вечірні цвіркуни.
«Я чув цей самий звук, коли був іще маленьким, безжурним хлопчиком», — подумав він і мало не заплакав.
Вона штовхнула візок у комору, і Пол побачив прочинені двері в підвал. Жовті промені насилу здіймалися сходами та мертвенно зблискували на підлозі. Тут іще чувся запах дощу, який наприкінці зими затопив підвал.
«Там, унизу, павуки, — подумав він. — Там миші. Там щури».
— Е, ні, - сказав він, — і не думай.
Вона глянула на нього з повною байдужістю, і Пол зрозумів, що після вбивства копа вона знову майже прийшла в норму. Принаймні, на перший погляд. Обличчя в неї було заклопотане, ніби вона поспіхом готувалася до велелюдної вечірки.
— У тебе все одно немає вибору, — мовила вона. — Тож вибирай: або я спущу тебе на спині, або полетиш туди сторчака.
— Перше, — не вагаючись, погодився він.
— Дуже мудро, — сказала вона й повернулася так, щоби він міг обхопити її руками за шию. — І не роби ніяких дурниць на кшталт спроб задушити мене, Поле. Я отримала розряд з карате в Гаррісбурзі. Я ним непогано володію. Я тебе скину. Підлога внизу земляна, але досить тверда. Ти зламаєш собі спину.
Енні легко підняла Пола. Його ноги мляво повисли в повітрі. Шин на них уже не було, але кінцівки зрослися криво й огидно — таке можна було побачити тільки в цирковому наметі потвор. Ліва нога з сольовим куполом замість коліна була на цілих чотири дюйми коротша за праву. Він якось був спробував встати на праву ногу, і йому вдалося, хоч і ненадовго, але від цього прокинувся дикий, агонізуючий біль, який не відпускав Пола кілька годин. Навіть ліки не полегшили цих мук, від яких, немов у плачі, здригалося все нутро.