- НЕТІПАХ! — закричала вона. — ПТАХ… НЕТІПАХ!
Лікоть Пола опустився на осколок від пляшки, і уламок проштрикнув шкіру. Але Пол повз далі, зі склом, що стирчало з його руки, наче канцелярська кнопка.
На його лівій литці зімкнулися пальці.
— АВ! ГАВ… УУУВ… АВ!
Він знову озирнувся й побачив, що обличчя Енні геть почорніло, наче гнила слива. Витрішкуваті дикі очі налилися кров’ю. Її пульсуюче горло набрякло, немов рятівне коло, а губи кривилися та корчились. Пол здогадався, що вона намагається усміхнутися.
Двері були вже близько. Він випростався й мертвою хваткою вчепився за одвірок.
— ГАВ… УУУ… УВ!
Права рука Енні вже лежала на його стегні.
Гуп . Одне коліно. Гуп . Друге.
Усе ближче. Її тінь. Тінь накриває його.
— Ні, - заскиглив Пол. Він відчув, як Енні повзе, наближається. Він уперто тримався за одвірок, міцно заплющивши очі.
— ГАВ… УУУ… АВ!
Над ним. Грім. Громова богиня.
Руки Енні промайнули по його спині, наче зграя павуків, та вчепилися в горло.
— ГАВ… УУУ… ПТАХ… НЕТІПАХ!
Пол затамував подих. Він тримався за одвірок. Він тримався за нього та відчував, як її пальці стискаються навколо горла, а потім закричав:
— Помри невже ти не можеш нарешті померти невже ти ніколи не помреш…
— ГАВ… Г…
Хватка послабшала. Він знову зміг дихнути — але лише на мить. Потім Енні навалилася на нього зверху, наче гора млявої плоті, і він почав задихатися.
Пол вибирався з-під Енні, наче потерпілий з-під снігової лавини. На це в нього пішли останні сили.
Він проповз крізь дверний проріз, очікуючи, що будь-якої миті Енні знову схопить його за кісточку, але цього не сталося. Вона непорушно лежала долілиць посеред калюжі крові, розлитого шампанського та зеленого розбитого скла. Вона померла? Напевно , що так. Але Пол у це не вірив.
Він захряснув за собою двері. Засув, здавалося, був почеплений на півдороги до гірської вершини, але Пол видерся по дверях угору, засунув засув, а потім тремтячою грудою повалився на підлогу.
Невідомо скільки часу він пролежав у ступорі. З цього стану його вивело тихе, обережне дряпання. «Щури, — подумав він, — це щу…»
Товсті закривавлені пальці Енні просунулися в щілину під дверима та всліпу вчепилися в його сорочку.
Він скрикнув і відсахнувся, від чого ліву ногу пробрала судома. Він стукнув кулаком по пальцях. Замість того аби забратися назад, вони трохи посмикалися й заспокоїлись.
«Боже, нехай вона помре. Господи, прошу, нехай вона нарешті помре».
Потерпаючи від жахливого болю, Пол повільно поповз до ванної кімнати. На півдорозі він обернувся. Її пальці досі стирчали з-під дверей. Як би йому не боліло, він не міг спокійно на них дивитися або навіть думати про них, тож розвернувся, знову дістався до дверей і проштовхнув пальці в щілину. Він довго збирався з духом, аби здійснити це, бо був упевнений, що Енні вчепиться в нього, щойно він торкнеться її руки.
Урешті- решт він дістався до ванної. Кожна клітиночка його тіла стугоніла. Він насилу заповз усередину та зачинив двері.
«Боже, а якщо вона прибрала ліки?»
Але вона нічого не прибрала. Там усе ще стояли безладно розкидані коробки, в одній з яких лежали зразки новрілу. Він проковтнув три пігулки, не запиваючи, потім доповз до виходу та ліг поперек нього, блокуючи двері вагою власного тіла.
Пол заснув.
Коли він прокинувся, було вже темно. Спочатку Пол не зрозумів, де перебував: чому його спальня стала такою маленькою? Потім він усе пригадав, а зі спогадами прийшла дивна впевненість у тому, що Енні не померла, навіть зараз не померла. Вона чатувала з сокирою просто за дверима, і, коли він виповзе, вона ампутує йому голову. Вона покотиться коридором, наче куля для боулінгу, а Енні буде сміятися й сміятися.
«Маячня», — вирішив він, але тієї самої миті почув (або подумав, що почув) шерхіт, наче жіноча накрохмалена спідниця злегка торкалася шпалер.
«Ти все це вигадав. Це твоя уява… така багата».
«Нічого я не вигадував. Я чув ».
Він нічого не чув. І він це знав. Його рука потягнулася до дверної ручки, а потім невпевнено опустилася. Так, він розумів, що нічого не чув… А що, як чув ?
«Вона могла вилізти крізь вікно».
«Поле, вона МЕРТВА!»
Відповідь, безжалісна у своїй нелогічності: «Богиня безсмертна».
Він усвідомив, що несамовито кусає губи, і змусив себе заспокоїтися. Невже саме так втрачають здоровий глузд? Атож. Він був близький до божевілля і мав на це повне право, чи не так? Але якщо він піддасться сказу і якщо завтра або післязавтра сюди повернуться копи та знайдуть у кімнаті тіло Вілкс, а у ванній — зарюмсану сферу протоплазми, яка колись була письменником на ім’я Пол Шелдон, то чи не буде це перемогою Енні?
«Ще б пак! А зараз, Полі, ти будеш золотцем та діятимеш за сценарієм, гаразд?»
«Гаразд».
Його рука знову потягнулася до дверної ручки… і знову впала. Він не міг діяти за первинним сценарієм. Згідно з ним він мав запалити стос папірців, а Енні мала його підхопити — власне, так усе і сталося. Тільки він мав вибити їй мозок тою довбаною машинкою, а не бити Вілкс по спині. Потім він мав дістатися вітальні й пустити червоного півня. За сценарієм він здійснював свою втечу крізь вікно вітальні. Він, мабуть, сильно б забився, але він уже пересвідчився, як ретельно Енні замикала всі свої двері. Краще впасти, ніж згоріти, — так, якщо Пол не помилявся, казав Іоанн Хреститель.
У книжках зазвичай усе йде за планом… але в житті все йшло шкереберть. Що тут говорити про життя, коли під час найважливішої у світі розмови тобі могло припекти справити велику нужду? Що за життя, де нема інтриг і кіносеріалів ?
— План пішов шкереберть, — крекнув Пол. — Добре, що такі, як я, хлопці завжди все споліскують.
Він загиготів.
Пляшка шампанського не була передбачена в його сценарії, але це був дріб’язок у порівнянні з неймовірною живучістю жінки та його теперішньою болючою непевністю.
І поки він не переконався, жива вона чи мертва, він не міг підпалити будинок, щоб створити потужний маяк, на сигнал якого прийшла б допомога. І не тому, що Енні ніяк не могла померти, — він би охоче засмажив її живцем.
Не Енні утримувала його від наступного кроку, а рукопис. Справжній рукопис. Те, що Пол щойно спалив, було не більше ніж ілюзія роману з титульним аркушем на стосі — чисті сторінки впереміж із відбракованим текстом і чернетками. Справжній рукопис «Повернення Мізері» наразі зберігався під його ліжком.
«Якщо вона померла. А якщо вона ще жива, то, мабуть, сидить у кімнаті та почитує роман».
«Ну, і що ти думаєш робити далі?»
«Чекати тут, — порадила якась частина його свідомості. — Чекати тут, де затишно й безпечно».
Але інший, сміливіший внутрішній голос наполягав на виконанні плану — настільки, наскільки це було можливо. Треба йти у вітальню, вибити скло та вибиратися з цього жахливого будинку. Треба дістатися дороги та зупинити якусь машину. Раніше на це могли піти цілі дні, але тепер будинок Енні став чимось на кшталт популярного місцевого атракціону.