Окрім Йорґена, бракувало тільки Седі, новенької. Не встигла я подумати про неї, як вона вийшла зі своєї роздягальні, зачепившись об поріг, тож мало не випустила шолома. Її синє волосся й характерні риси обличчя наганяли на мене… один болісний спогад.
Усі рушили далі коридором до їдальні, але я залишилася дочекатися Йорґена. Краще дати йому бій одразу. Він завжди покидав свій зореліт останнім, власноруч перевіряючи його, хоч це була робота техніків. Кіммалін зосталася зі мною. До нас підбігла Седі.
— Ти була просто неперевершена, — сказала вона, широко усміхаючись і притискаючи шолом до грудей.
Трясця. Ми були лише на клас старші, себто, одного віку з нею, та вона здавалася значно молодшою.
— Та й ти гарно впоралася, — відповіла я.
— Ти бачила?
Авжеж нічого я не бачила, але однаково кивнула їй підбадьорливо.
— Можливо, Дзиґо, колись я стану такою, як ти.
— Ти чудово літала, люба, — мовила Кіммалін, плескаючи Седі по плечу, — але не варто намагатися стати кимось, ким ти не є. Для такого тобі бракує практики.
— Так, точно, — мовила Седі, виймаючи з кишені блокнот й олівець. — Ніколи… ким ти не є… — записала вона мудрість, хоч я була переконана, що Кіммалін вигадала її на ходу.
Я зиркнула на Кіммалін. Як завжди спокійний вираз на її лиці було складно прочитати, одначе блиск в очах виказував, що вона в захваті від того, що хтось записує її премудрості.
— Шкода, що не можна було з тобою, Дзиґо. Ти страшенно ризикувала там одна.
— Седі, від тебе, як і від усіх, вимагають лиш одне: виконувати накази, — промовив рішучий голос. — Усім би твою дисципліну.
Навіть не оглядаючись, я знала, що то Йорґен — командир нашої ескадрильї, а інколи ще й нестерпний принда, — приєднався до нас і став позаду мене.
— Е, дякую, сер, — відповіла Седі й, козирнувши, побігла до їдальні.
— Щасти, — шепнула мені Кіммалін, стиснувши за лікоть. — Хай буде тобі тільки те, на що ти справді заслужила.
На тому, авжеж, вона теж пішла.
Ну що ж, цей звір по зубах і мені самій. Я обернулася, піднявши голову, а тоді задерла її ще вище. І чого він тільки такий височенний, трясця його матері? Йорґен Вейт мав шкіру темно-коричневого кольору та був уособленням витонченості, рішучості й правильності. Спав із Кодексом поведінки СОНу під подушкою, за сніданком слухав патріотичні промови, а їв виключно срібною виделкою, на ручці якої було вигравіювано: «Не давати Спенсі веселитися».
Ну, гаразд, це я трошки вигадую, але мені справді здавалося, що значну частину свого життя він проводив, нарікаючи на мене. Та не страшно. Я зростала в недружніх обставинах і вміла постояти за себе перед кожним, хто…
— Спенсо, — почав він, — перестань бути такою грубіянкою.
— О-о-о-о-о-о, — озвався М-Ботів голос із пристрою в мене на руці. — Непогано.
— Замовкни, — шепнула я йому. — Грубіянкою? Грубіянкою? — штрикнула я Йорґена пальцем у груди. — Ти взагалі про що?
Він зиркнув на мій палець.
— Що я тобі зроблю? — сказала я. — Ти ж вищий за мене.
— Спенсо, річ не в цьому, — гаркнув Йорґен, але тут же осікся. — А що це в тебе на обличчі?
На обличчі? Від несподіванки я моментально забула про сварку й подивилася на своє відображення на блискучій металевій стіні. Під очима в мене простягалися дві чорні смуги. Що?
— Чорне око, — промовив М-Бот із передавача. — Візерунок, який наносили на обличчя спортсмени на Старій Землі. Ви ж питали в Кіммалін…
— То був жарт, — мовила я.
Візерунок був голограмою, яку він спроектував мені на обличчя через передавач.
— Треба попросити когось переписати програму, яка відповідає за твоє почуття гумору, М-Боте.
— О-о-о-о-о-о, — протягнув він. — Даруйте.
Голограма вимкнулася. Похитавши головою, Йорґен обійшов мене й попрямував далі коридором, тож довелося його доганяти.
— Дзиґо, я розумію, ти звикла не залежати ні від кого, — провадив він. — Та маючи дар і статус, ти ставиш себе вище за всіх — навіть Кобба. Порушуєш приписи й накази, бо знаєш, що тобі за це нічого не буде. А це — неповага.
— Я намагаюся захистити всіх, — заперечила я. — Я виманюю ворога, наражаюся на небезпеку!
— Це перший пункт плану. Другий — ти мала привести ворога в нашу засідку. Я нарахував не один раз, коли в тебе була можливість зробити це, але ти вирішила дати бій сама. — Пильно втупившись у мене: — Ти хочеш щось довести. Що трапилося? Раніше ж ти радо працювала в команді. Трясця, ти ж цю команду й згуртувала. А тепер що? Важить тільки те, що думаєш ти?