— Я не… Ну, тобто… — кривилась я. — Занадто очевидно, так?
— Тільки не картайте себе! — заспокоїли мене Морріумур. — Було б гірше, якби ви не хотіли знати цієї таємниці. Повірте, воно вам не треба. Гіперстрибки — небезпечна річ. Найкраще залишити цю технологію тим, хто розуміє, що робить.
— Так. Мабуть, ваша правда.
Ми пішли назад, і — зважаючи на мої обмежені вміння читати діонів — я бачила, що настрій Морріумура неабияк поліпшився. Я мала б почуватися так само, але кожен новий крок лише підкріплював гірку правду, яку мені нарешті довелося визнати.
Ми, люди, воювали не з усемогутніми, страшними, нечестивими силами зла. Наша війна була проти безтурботних дітлахів і мільйонів, коли не мільярдів, простих громадян. До всього ж я, трясця, допіру вмовила одного з тутешніх пілотів і далі виконувати свою роботу.
Це місце мало дивний вплив на мої емоції та почуття обов’язку.
— Я раді, що ви в одній команді зі мною, Аланік, — сказали мені Морріумур, коли ми підійшли до посольства. — У вас є правильна агресія, і від вас є чому повчитися.
— Не обманюйте себе, — мовила я. — Я можу бути агресивнішою, ніж ви вважаєте. Не забувайте, що мій народ довгий час жив із людьми.
— Але людство нездатне досягнути щастя, — зауважили Морріумур. — Вони не розуміють головного, це визнає навіть Брейд, якщо прислухатися до її слів. Без належного навчання люди — бездумні машини для вбивства. Ви набагато кращі: воюєте лише за потреби, а коли її немає — насолоджуєтеся водними кулями! Якщо в мене й вийде довести рідні свою цінність, то лише тому, що я покажу їм, що можу бути такими, як ви.
Стримуючись, щоб не зітхнути, я відчинила двері. На порозі, нетерпляче чекаючи мого повернення, сиділа Слимачка. Трясця. Тільки б Морріумур не…
— Це що таке? — вигукнули вони, оголивши зуби, від чого набули сердитого, агресивного вигляду.
Я скочила всередину.
— Е-е-е… це моя ручна слимачка. Не переживайте.
Вони рішуче ступили за мною, від чого я схопила Слимачку й позадкувала. Морріумур зачинили двері й визирнули в шпарину. Тоді різко крутнулися до мене.
— Вам давали дозвіл привозити на Міжзір’я отруйну тварину? Вона ліцензована?
— Ні… — зізналась я. — Ну, тобто я не питала.
— Її треба негайно знищити! — мовили Морріумур. — Це тайнікс. Вони смертоносні!
Я глянула на Слимачку, яка запитально присвиснула.
— Це не тайнікс, — заперечила я. — Це зовсім інший вид. Просто схожий. Я постійно ношу її на руках, і ще нічого не трапилося.
Морріумур знову скривилися. Утім, дивлячись, як я дбайливо тримаю Слимачку на руках, вони знову витягнули губи в лінію.
— Просто… Просто не показуйте цієї істоти нікому, добре? Через неї у вас можуть виникнути серйозні неприємності. Навіть, якщо це й не тайнікс. — Вийшовши за двері: — Дякую вам за дружбу, Аланік. Якщо я таки народжуся з іншою особистістю… я буду раді, що мали змогу познайомитися з вами.
Я замкнула за ними двері.
— Не можна приповзати сюди, — насварила я Слимачку. — І взагалі, як ти спустилася сходами?
Я занесла її назад у кімнату, поклала на ліжко, а тоді зачинила й — без жодної потреби робити це — замкнула двері.
— Спенсо? — озвався М-Бот. — Ви повернулися! Що сталося? Чого вони хотіли?
Я похитала головою та присіла біля вікна, виглянувши на пішоходів. Як же я старалася вбачати в них своїх ворогів. Це не давало мені втратити фокус. Та з якоїсь причини сама лише думка про їхню байдужість лякала ще більше.
— Спенсо? — врешті покликав М-Бот. — Спенсо, вам треба це бачити.
Я нахмурилася й повернулася до екрана на стіні. М-Бот ввімкнув новинний канал.
Там показували зображення Детриту з космосу із підписом: «Людська пошесть близька до втечі».
29
Це був Детрит. Велетенські металеві щити навколо планети повільно оберталися в порожнечі, відбиваючи світло сонця, якого я майже ніколи не бачила. Мені перехопило подих. Знизу екрана біг рухомий рядок, але за кадром звучав голос диктора-діона. Мій значок перекладав слова.
— Ці сенсаційні кадри на умовах анонімності надав нам колишній працівник наглядової станції на орбіті людського заповідника.
Кадр наблизився на сонівські винищувачі, що вели бій із креллівськими дронами. Простір біля невпинних захисних платформ спалахував від пострілів гармат.
— Це, схоже, доказ того, що проблема з людством не залишилася в минулому, як вважалося дотепер, — провадили диктор. — Наше анонімне джерело стверджує, що заходи зі стримування людей послабилися внаслідок дедалі млявішої роботи Департаменту захисних служб. Серед головних причин наш співрозмовник називає недостатній нагляд і неспроможність повноцінно дотримуватися тактики стримування. Як видно із запису, людська пошесть почала проривати лінії захисту.