— Він здатен виконувати такі накази? — запитала я.
— Так. У нього є базовий інтелект, і я записав на нього більшу частину своїх інфільтраційних стелс-протоколів. Він уміє досліджувати місцевість, фотографувати її, а тоді повертатися до сховку й чекати, коли його заберуть. — М-Бот знову зам’явся. — Він може літати самотужки, на що я не здатен. Мабуть, даремно я сказав, що він не живий, бо в певному розумінні він живіший за мене.
Я задумалася над цим, тоді відчинила сховок збоку кабіни й дістала невеликий пістолет, який тримала там.
— Дроне, — сказала я, — деактивуй голограму.
Він з’явився просто наді мною, висячи в повітрі під брезентом, що накривав відчинену кабіну М-Бота. Переконавшись, що на пістолеті активовано запобіжник, ізоляційною стрічкою я прикріпила його до хвоста дрона, щоб пронести ще і його.
— Якщо вскочите у велику халепу, не забувайте, що у вашому браслеті запрограмована ще одна голограма, — сказав М-Бот. — Ви можете перетворитися на когось іншого, якщо Аланік скомпрометує себе, і вам доведеться ховатися.
— Добре, — відповіла я. — Будемо сподіватися, до цього не дійде. У всякому разі в Детриту залишилося мало часу, тому мусимо випробувати наш план уже завтра.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ІНТЕРЛЮДІЯ
Цілий день Йорґен провів, навчаючись випікати хліб.
Спенсина бабуся, хоч і сліпа, була майстерною пекаркою. Вони сиділи разом у її крихітній однокімнатній квартирці у Вогненній. Матері Спенси видали нову квартиру, але бабуся захотіла зостатися тут. Казала, їй подобається «дух» цього місця.
Крізь вікно лилося червоне світло, у повітрі стояв запах жару від апарата. Жар можна відчути на нюх, збагнув Йорґен. Чи принаймні розжарений метал. Це був дух горілого, але він не пекучий. Так пахнули печі, що настільки довго були у вогні, аж спікся попіл усередині них.
Ба примусила його працювати, як вона: покладаючись виключно на дотик і нюх. Він заплющив очі й витягнув руку до металевого горщика з порошком. Узяв дрібку, підніс до носа й понюхав.
— Борошно, — сказав він, вдихаючи цілісний, але чомусь брудний, запах мелених зерен. — Треба приблизно пів кілограма.
Узявши мірну чашку, він занурив її в борошно, зважуючи рукою, а не на око. Потримав у руці, намацав миску в себе на колінах і пересипав борошно в неї.
— Молодець, — промовила Ба.
Рахуючи до ста, він перемішав борошно пальцями.
— Далі олія, — сказав, підносячи до носа відповідний контейнер.
Нюхнувши його, кивнув і нахилив, наливаючи в миску по пальцю. Вона хотіла, щоб він відміряв усе так — на дотик. Потому налив води.
— Дуже добре, — мовила Ба.
Говорила вона терпляче. Такий голос міг би мати камінь, подумав Йорґен. Прадавній, мудрий камінь, що давно лежить на одному місці.
— Краще було б глянути, чи правильно все зважив, — сказав він. — Бо мені здається, насправді я не відміряв нічого.
— Ну, звісно ж, ти все правильно відміряв, — запевнила вона.
— Але не точно.
— Міси. Помацай тісто. Правильне на дотик?
Він почав місити, не розплющуючи очей. Вона не дозволила йому взяти електричну збивачку, тому він робив усе руками, відчуваючи, як тягуче тісто напинається між пальцями, як змішувалися всі складники.
— Як на мене, — промовив він, — сухувате.
— Ану, — випростала вона руку до миски. — Так і є, правильно. Значить, треба додати води.
Він зробив, як велено, тримаючи очі заплющеними.
— Ти ще ні разу не підглянув, — зауважила Ба. — Коли я вчила Спенсу, вона постійно розплющувала одне око. Доводилося вигадувати, як зробити так, щоб вона не підглядала — ладнати з цього гру, — поки вона нарешті навчилася.
Йорґен продовжував місити. Він уже й не намагався зрозуміти, як Ба знає, підглядає він чи ні. Вона була точно сліпа: стара зморщена жінка мала повністю білі очі. Але в ній клекотіла сила. Біля неї він відчував те саме гудіння — хоч і слабше — що й біля Спенси й інопланетянки.
— І не скаржишся, — вела далі Ба. — Уже п’ять днів учишся пекти хліб на дотик і ще жодного разу не запитав, чому я кажу тобі робити саме так.
— Старший офіцер наказав мені вчитись у вас. Припускаю, з часом я все зрозумію.
Ба тільки гигикнула на це. Неначе… Неначе хотіла, щоб він нарікав на дивне навчання. Однак Йорґен знав не одного солдата, який розповідав про перші дні навчання й однакові завдання, які їм давали. Частіше так бувало з наземними командами, аніж з пілотами, та він усе одно розумів.