Найперше Ба хотіла навчити його слухати інструкції. Це він може. Це логічно. Але йому хотілося, щоб вона поквапилась. У день першої атаки крейсери виконали ще два пробні залпи по Детриту, обидва з яких перехопили. Відтоді ворожі сили чекали, стягуючи ресурси й збільшуючи флот. Така бездіяльність креллів тільки більше його напружувала.
У креллів тепер була велетенська гармата. Йорґен мусив швидко опанувати нове вміння, переконатися, що воно піде на користь його флоту, а тоді відзвітувати Коббу.
Того він навіть не збирався нарікати. Бо тепер його безпосереднім командиром була сама Ба.
— Чуєш щось? — запитала Ба, поки він місив тісто.
— Легеньке гудіння від вас, — мовив він. — Я вже казав. Щоправда, я його не зовсім чую, а скоріше відчуваю. Це ніби вібрація від далекої машини, через яку труситься земля.
— А коли випростатися, як я тебе вчила? Якщо уявити, ніби летиш серед зірок?
Йорґен спробував зробити, як вона казала, та нічого не вийшло. Отак просто… уявити, ніби несешся в космосі? Пролітаєш повз зорі? Він бував там у зорельоті, тому мав чітке уявлення процесу. І для чого йому це все?
— Нічого? — перепитала Ба.
— Нічого.
— І співу не чуєш? Не відчуваєш ніби як далекий поклик?
— Ні, сер, — сказав він. — Тобто, ні, Ба.
— Вона десь там, — мовила Ба тріскучим голосом. — І їй страшно.
Йорґен розплющив очі. Побачив перед собою Ба: всохлу стареньку — самі шкіра й кості — з молочно-білим волоссям і каламутними білими очима. Вона сиділа, задерши голову, мовби виглядала в небо.
Різко замружився.
— Вибачте, — сказав він, — я підглянув. Але… невже ви її відчуваєте?
— Так, — тихо відповіла Ба. — Це було сьогодні. Я відчула, що вона жива. І налякана, хоч і досі відмовляється визнавати це.
— Ви можете отримати від неї якісь вісті? — спитав він, відчуваючи, як між пальців протискується тісто. — Або, може, повернути її?
— Ні. Контакт був моментальний, побіжний. Для більшого мені бракує сил. Та й, якщо я навіть могла б, повертати її не можна. Це її бій, і вона мусить боротися.
— Бій? Вона в небезпеці?
— Так. Як і всі ми. Чи більша та загроза? Можливо. Випростайся, Йорґене. Полинь серед зірок. Прислухайся до них.
Він спробував. О, як же він старався. Напружив усі, як йому здавалося, необхідні м’язи. Тужився, примушуючи себе уявити те, про що вона казала.
Коли нічого не ставалося, йому здавалося, ніби підводить Спенсу. Це було дуже неприємне відчуття.
— Мені прикро, але нічого не виходить, — сказав він. — Можливо, краще б хтось із моїх родичів спробував.
Стиснувши кулак, він притиснув його до лоба.
— Не треба було казати їй летіти. Я мусив учинити за протоколом. Це я у всьому винен.
Ба пхикнула.
— Повертайся до тіста.
Як тільки він замісив знову, вона заговорила:
— Я розповідала тобі історію про Станіслава, героя майже-війни?
— Майже-війни?
— Було це на Старій Землі, — повела Ба, і Йорґен почув шарудіння мисок, бо вона почала готувати хліб до випікання. — У часи, коли дві великі країни навели одна на одну страшну зброю, і цілий світ напружено чекав, боячись, що може статися, якщо два велетні вступлять у війну.
— Мені знайоме це відчуття, — мовив Йорґен. — Просто зараз крелли націлили на нас свою зброю.
— Так і є. Так-от, Станіслав був простим черговим офіцером, оператором системи сповіщення, яка мала повідомляти його народ про напад. Його обов’язком було негайно сповістити командування, якщо система щось перехопить.
— Щоб його народ міг вчасно евакуюватися? — запитав Йорґен.
— Ні, ні. Та зброя була подібна до бомби, яку несуть креллівські бомбардувальники. Після неї не залишається нічого живого. Порятунку не було. Станіславовий народ знав, що коли ворог ударить, їм кінець. Його завданням було не зупинити це, а лише сповістити, щоб завдали удару у відповідь. Це вже знищило б не один народ, а обидва. Мені здається, він жив у постійній напрузі, сподіваючись — молячись — щоб йому ніколи не довелося сповнити свій обов’язок. Це важкий тягар.
— Який тягар? — перепитав Йорґен. — Він же не був генералом, який ухвалює рішення, а звичайним оператором. Усе, що йому треба було зробити, це передати інформацію далі.
— Та попри те, він цього не зробив, — тихо промовила Ба. — Йому надійшло повідомлення. Комп’ютерна система сповістила, що ворог здійснив запуск! Сталося те, чого він найбільше боявся, і Станіслав розумів, що коли показники правильні, усі, кого він знав і любив, неминуче загинуть. Але в нього виник сумнів, йому здалося, що ворог випустив занадто мало ракет, та й система була нова і її не випробували як слід. Ось так він вагався, думав, але врешті вирішив не повідомляти керівництво про те, що сталося.