У цьому приміщенні я бувала вже кілька разів. Ілюзії повторювалися. Усе-таки це була старшинська технологія, обмежена можливостями програми. Справжній лабіринт делвера буде непередбачуванішим. Ті пілоти, яким вдалося з нього врятуватися, повідомляли, що в кожній камері була власна атмосфера, і в кожному куточку чекали щонайрізноманітніші несподіванки.
Я запитала в Брейд, що вона бачить, бо це було частиною тренувальної програми. Однак усе тут було мені давно знайоме, тож навіть поки вона описувала мені свою ілюзію, я була готова до того, що восьминіг із кутка зараз кинеться на нас. Було ясно, що він несправжній і головна його мета — відволікти нас від жарини, що налетіла ззаду.
Розвернувшись, я збила її, не встигла вона навіть долетіти до нас.
— Гарний постріл, — похвалила Брейд.
Ого. Це що, комплімент? Значить, я на правильному шляху.
Вона повела нас на дно камери, де, як помітила, вихід закривала якась маса, схожа на купу водоростей.
— Ви щось бачите? — спитала я в неї.
— Якісь водорості.
— А я — камені, як минулого разу.
Вона пролетіла крізь голограму, я — за нею, і ми опинилися в іншому металевому тунелі.
— Я вже думала, Вінзік і тут вирішить убити нас, — кинула я, летячи за нею.
— Вінзік — геній, — не вагаючись відповіла Брейд. — Він знає, що робить і краще за нас самих розуміє наші межі.
— Щастить же йому, — кинула я. — Бо ті його викрутаси там, назовні, здавалися б дуже тупими, якби ми загинули.
— Він геній, — повторила Брейд. — Не дивно, що ви не розумієте його мотивації.
Я обурилася, але таки опанувала себе, аби не наговорити дурниць. Зрештою, Брейд сама завела цю розмову. Це вже щось.
— Вінзік виростив вас? — запитала я. — Він вам типу як батько?
— Радше опікун, — відказала вона.
— А хто ваші батьки, біологічні?
— Мене забрали від них у семирічному віці. За людьми треба ретельно наглядати. Ми здатні переймати агресію одне в одного, і це може призвести до хаосу.
— Але вам, мабуть, було тяжко розлучатися з батьками в такому ранньому віці?
Брейд не відповіла, натомість мовчки повела мене далі коридором до іншого, рівнем нижче. Я летіла за нею, хмурніючи від того, як стіни поступово з металевих перетворюються на кам’яні.
Десь я це вже бачила, подумала я.
Сталактити, сталагміти. Природне каміння, що скидалося на поплавлене в місцях, де на нього ненастанно крапає вода. А он там, невже то з каменів визирає велетенська металева труба?
Я опинилася ніби… ніби у печерах, які досліджувала в дитинстві. У нескінченних тунелях на Детриті, де полювала на щурів, уявляючи, ніби борюся з креллами.
Зупинила зореліт біля стіни, на якій мій прожектор вихопив древні письмена. Візерунки й слова незрозумілою мовою. Це місце мені знайоме. Хоч масштаб тут був значно більший, вигляд воно мало точнісінько такий, як той тунель, яким я ходила сотні разів, проводячи рукою по прохолодному вогкому каменю. Десь тут має бути потаємна шафка, у якій лежать мій арбалет, записник із картами й значок від тата…
Майже несвідомо я простягнула руку до стіни, впершись пальцями в скло кабіни. Я сиділа в зорельоті — інопланетному винищувачі — посеред космічного лабіринту. Як? Як він проникнув у мій розум і відтворив це місце?
Мій погляд зупинився на склі кабіни. У ньому, немовби зразу в мене за спиною, відбивалася пара сліпучо-білих плям, кожна завбільшки з кулак. Отвори, що протинали саму реальність, висмоктуючи її і стискаючи в пару сліпучо-білих тунелів. Вони були схожі на очі.
Волосся в мене на потилиці піднялося. Я розтулила рота, готова скрикнути, але очі зникли, а разом із ними — видіння тунелю. Я знову повернулася у звичайний металевий коридор, один із тисячі в цьому лабіринті.
— Агов, — погукала Брейд, — ви летите?
Я озирнулася через плече, але побачила тільки м’яку задню стінку кабіни з ковдрою, ліхтарем й аптечкою для надзвичайної ситуації.
— Аланік? — знову покликала Брейд. — Тут щось є. Летіть сюди й скажіть, що ви бачите.
— Іду, — відповіла я, кладучи тремтливі руки на штурвал.
Трясця. Трясцятрясцятрясцятрясця. Я почувалася самотньою. Маленькою. Навіть не могла ні з ким поговорити про це. Кобб і всі мої друзі перебували за трильйони кілометрів від мене, навіть із М-Ботом не буде зв’язку до повернення на Міжзір’я.
Чи варто розповідати про видіння Брейд? Це була не звичайна голограма, що імітувала лабіринт делвера. Це були мої власні спогади. Чи не подумає вона, що я здуріла? Або ще гірше — що я одна з них? Невже я бачила все це, бо делвер якось проникнув мені в душу?